Ексклюзивна хвиля

Порцелянове безсоння

Оця війна з кацапськими сатанистами не дала нам можливості в кінці березня у Фастові урочисто вручити Міжнародну літературну премію короткої прози імені Василя Портяка. Цю премію за 2021 рік виборола літераторка з Кропивницького Надія Гармазій за оповідання “Порцелянове безсоння”. Вітаємо переможницю!

Василь Трубай

Зорям над нашою багатоповерхівкою дихати важко. Наш будинок, як привид, кутається в туманець шахтарського смогу на околиці. Його вікна завше сонно кліпають, коли їх облизує бліде світло фур, що обʼїзною дорогою прямують у бік підприємства. Часом вікна відкриваються так широко, що нагадують розплющені очі риб, яким не вистачило кисню. Нам теж не вистачає повітря. Не вистачає світла. Не вистачає кольору.

Вдома мене чекають старенький батько і син-школярик. Живемо втрьох. Я не поспішаю повертатися з роботи, і люблю вийти з тролейбуса кількома зупинками раніше, щоб побути наодинці зі своїми думками після робочого дня. Йдучи повз вітрину хлібного, зазвичай беру татові буханку чорного «Січеславського», а нам із Сашком – здобний батон. Сьогодні батько телефонував і просив купити ще сигарет і знеболювального – ноги крутять. Точніше, нога.

Власне, я тоді була ще малою сутулою капловухою дівчинкою, коли він повернувся з війни оловʼяним солдатиком… Але ж – повернувся. Війна пошматувала його, відірвавши частину собі, і частину залишивши нам з матірʼю… А от мій Михайло загинув у неоголошеній війні на сході, коли Сашкові було чотири… Тепер держава дала нам квартиру в бюджетній новобудові для атошників… За іронією долі, вулиця, на якій ми живемо, нині зветься вулицею Героїв України…

Нам із Сашком на кожному кроці нагадують, що його тато герой: то принесіть у школу посвідчення, що батько був в АТО, то підтвердіть, що ваш син напівсирота, то вийдіть із маршрутки, бо цих дітей атошників – мов собак нерізаних…

У мене на роботі те саме:
— Як вам пощастило, що нове житло отримали… Малосімейку свою здаватимете чи продасте?
— А ви знаєте, що як дружина загиблого атошника маєте право на 50% знижки на зубне протезування й відпочинок у санаторії?
— А вам виплатили одноразову допомогу по смерті Михайла?

Я працюю вчителькою у міському інтернаті. Вчу дітей-сиріт не повторювати помилки минулого і не вірити у жодний історичний виклад. Бо війна в Афганістані переполовинила життя і тіло мого батька, а війна, яку навіть не оголосили війною, дала папірець, згідно з яким Сашко – син героя…

Чоловікам у нашій родині якось не щастило воювати. Єдиним, хто повернувся живим і неушкодженим, був мій дід. Я дуже любила його розповіді про полон у Німеччині, втечу з концтабору, про те, як його в себе переховувала одна німецька родина, про бойових побратимів, про те, як його сімʼя ховала від фашистів корову і тим і вижила… Колись давно, наслухавшись про ті роки, я й вирішила, що хочу бути вчителем історії. Але, немає такої історії, яку б не можна було намалювати. Тому – я вчителька образотворчого мистецтва.

Давно немає вже діда, але є його срібна ложка, з якою він пройшов війну. Є ордени й медалі. А ще є дуже гарна старовинна лялька, яку дід після війни виміняв у когось за буханець хліба. Лялька гарна, німецька. Виготовлена з бісквітної порцеляни і вбрана в розшиті золотою парчею шовки, тому нею свого часу не дозволяли гратись ні моїй матері, ні мені. Так і тепер живе ця красуня з широко розплющеними блакитними очима в серванті… Матір усе любила повторювати, що цю ляльку я маю передати своїй дочці. А в мене – син… Тому порцелянова німкеня приспокійно мешкає за прозорим склом і ніколи не спить, проте бачить наші сни… У неї свій храм із наших сновидінь… Довкруж неї розташувалися залишки маминих обідніх сервізів, біленькі статуетки замислених янголів і прудконогих гривастих коників… Щоразу витираючи пил на скляних поличках, мені, як і в дитинстві, уявляється, що порцелянова блакитноока повелителька, варто тільки заснути, наказує янголам кружеляти у танку…

***
Не поспішаю додому. Подумки я ще в своєму одинадцятому класі. Це наша остання весна, проведена разом. Є серед учнів худенька русява Маринка, що дуже любить англійську літературу, знає достеменно десятки сонетів Шекспіра, вірші Байрона, Джона Донна і навіть пробує писати щось своє, наслідуючи улюблених класиків.

Оксанка, яка сидить позаду Маринки, плете короткими пухкими пальцями неймовірно красиві й реалістичні амігурумі, і навіть приловчилася продавати свої витвори через інтернет. Віталик і Ромка мріють про юридичний, але підуть, швидше за все, в армію. Поліна співає й танцює – вступатиме до училища культури. Ася й Богдан знають більше, ніж у підручниках біології, зубрять хімію й фізику – готуються в медичний коледж. Петро віртуозно вправляється з баскетбольним мʼячем… Більшості з них нікому допомогти в житті. Комусь із них держава придбає однокімнатку й поставить галочку проти їхніх прізвищ як свідчення того, що виконала свої обовʼязки щодо сиріт…

Згадую свою вчительку… Вона так само переживала за всіх своїх учнів. У більшості з них теж не було батьків. Самі-самісінькі на цьому світі, але вільні від внутрішнього сирітства. Трохи гірше було з Карою – так усі звали сутулу капловуху Карину. Вона одна з небагатьох, хто був у інтернаті при живих батьках. Висока, з кирпатим носиком, маленькими блакитними очима, із коротко відчикриженим волоссям, блідолиця, з гострими лопатками. Коли вона потрапила в інтернат, їй було 10. Тоді на питання директора, ким ти мрієш стати, страшненька неговірка дівчинка всміхнулась і сказала, що хоче бути продавцем ковбаси, цукерок та іграшок… Мало що змінилося в тієї дитини, коли вона закінчувала одинадцятий клас: нічого не прагнула, тільки те й робила, що вимальовувала в блокноті якихось гарних принцес у парчевих і шовкових убраннях… А іноді – огризалася з учителями й билася з однолітками.

Директорка не втомлювалася говорити їй, щоб подавала документи на муляра-штукатура, що з її оцінками до ПТУ вступити більш реально, ніж до художнього училища. Але дівчина неприховано зітхала і байдуже опускала голову в свій блокнот… Інертна до всього, оживала лише беручи до рук олівці. Якось, розсердившись на зухвалу поведінку дівчини, вихователька вручила їй ганчірку й відро, виставивши прибирати коридор. Лють і подив оволоділи адміністрацією, коли всі побачили, як вище півтораметрових панелей, добротно посірених масляною фарбою, на білих стінах красувалися контури різних казкових красунь… Так, завдяки Карі вже найближчим часом зі стін фойє та актової зали, з ігрового майданчика для менших дітей – з усіх-усюд до відвідувачів усміхалися принцеси у розкішних сукнях далеко не радянського крою…

Усміхалися так життєрадісно, що здавалося, ніби всі ці щасливці банально не знають, що їх створила дівчина-підліток із вираженою психо-емоційною нестабільністю як виклик тому місцю, де живуть і вчаться діти держави… Думки про мій 11 клас і про далекий-далекий спогад із мого дитинства розсіює світло зустрічної автівки, відкидаючи мою тінь праворуч на сумні осокори вздовж тротуару. Вдома мене чекають батько-інвалід і син з неперевіреними уроками…

***
— Тату, тобі б показатися лікарю, бо весь час ковтати знеболювальне – не вихід. Покажи, де болить, – даю батькові тарілку супу й дивлюся, як ажурний тюль спадає йому на обличчя, наче вуаль.
— А де той вихід, доню? Був я в лікарки сьогодні. Сказала, що нога не відросте – за тим і болить… А днями медсестричка буде приходити, якісь уколи робити, – відповідає мені, ніби анекдот розказує, мій завжди спокійний батько. «The game is over…», – лунає металевий звук із Сашкових «стрілялок».

Батько посміхається й ставить суп схолонути на підвіконня маленької кухні й звертається вже до внука:
— Бачиш, Санька, он там далеко щось блимає? А ну, скажи, чи то літак, чи супутник, бо дід щось уже й не розгледить.
Сашко стенає плечима й продовжує тупитися в мій смартфон, граючи в якусь стрілялку… «Здається, вони не чують один одного. Guten Abend…», – розгублено дивиться на мене порцелянова лялька…

А десь високо над нами здригаються зорі, захлинаючись від вечірнього смогу. Вони стягують одна з одної простирадла туманцю й лоскочуть обрій писклявими голосами. І так у нас щовечора.

Поки син розряджає телефон «війнушками», сідаю перевіряти його уроки. За останні місяці Сашко зʼїхав у навчанні, розлінився, став розсіяним і знервованим, малює на полях зошитів якісь танки, ракети, шоломи… Класна керівничка просила поводити його на додаткові заняття з англійської й математики, і… до психолога… Але, хай. На канікулах – як отримаю відпускні.

Батько за останні місяці помітно схуд. Сумна щетина ховає трикутне обличчя і, як ірокез їжака, не дає підступитися ближче, щоб розгледіти, що криється за отим його «Все добре, доню». Треба повезти його в столицю і нормально обстежити, а ще краще – відправити в санаторій, а перед тим – просто завтра зателефонувати його лікарю і запитати, що з ним… Треба викроїти час і пофарбувати сивину, бо скоро випускний у моїх інтернатівців, а з наступного року я спробую перейти, мабуть, у Сашкову школу – і син буде під наглядом, і з дому туди пішки можна пройти. З цими думками поринаю у сон, крізь який не чутно ні шурхотіння вантажівок, ні звуків копера, ні шепоту зірок, що, виструнчившись одна за одною, лізуть у зашморг передсвітанкового обрію… А десь у білому серванті в цей час править свій бал німецька красуня, фарбуючи мої сни блакиттю свого здивованого погляду… А що, як уночі вона звільняється із металевої підставки і білими ніжками кружеляє нашим помешканням?! Або сідає на глянцевого коника й прямує до мого узголівʼя, щоб ліпити з бісквітної порцеляни мої сни й розбивати їх на тоненькі друзки за мить до передсвітання?!

Прокидаюсь раніше будильника – протяжно стогне з кімнати навпроти батько. Він чує, як я крадуся навшпиньках до його дверей – затихає. З думкою, що сьогодні поговорю з його лікарем, чеберяю на кухню. Там мене зустрічає з вітрини білого серванту на своєму незмінному місці порцелянова німкеня і я, як колись моя мама, киваю їй головою: «Guten morgen»… А вона мені завжди чемно посміхається і не сперечається. Її погляд так нагадує мені очі тієї далекої щупленької Карини – Кари небесної…

Скільки клопоту всім завдала свого часу Карина! Скільки разів класну керівницю будили пізніми й ранніми дзвінками, що те дівчисько самовільно пішло зі школи і не повернулася… Скільки разів із поліцією, скільки самотужки доводилось розшукувати Кару… А потім – довгі однотипні пояснювальні листи, доповідні, розмови з психологом, медичні огляди і за деякий час – знову те ж саме. Діти тікають туди, куди їм завжди хочеться повернутися – додому… Мама Кари жила тоді в малосімейці…

Пригадуєш, Порцеляночко? І ми з Михайлом колись жили в малосімейці, поки його смерть не дала нам ці високі апартаменти… Так, моя дорога Порцеляночко? Пригадуєш, як Кара зникала втретє, вчетверте, і в усі подальші рази – завуч просто телефонувала і вчительці, і матері… а потім йшла шукати її за добре знайомими обдертими дверима третього поверху… А потім Кара чомусь перестала тікати. Переросла свої мрії… Однак класна керівничка все одно щоразу здригалася, коли раптово телефонували з інтернату.

А одного дня завуч збудила нашу класну ще затемно:
— Алло! Доброго ранку… Тут така справа… У вашої Карини померла мама. Нещасний випадок. Завтра ховатимуть. Ви, мабуть, маєте її супроводжувати і прослідкувати, щоб вона повернулась до інтернату. І сьогодні нагляньте за дівчиною… Підлітки… Ну ви розумієте…

Так, класна керівничка розуміла все, а тому того дня бігла не чуючи себе до школи… Так само, як і я бігтиму вже за кілька хвилин в присмерку вздовж осокорів, коли злякані автівки обливатимуть мене тремтячим світлом фар, відкидаючи мою збентежену тінь на гостре холодне узбіччя…

***
Того дня вчителька страшенно хвилювалася… Але той день в інтернаті минув швидко і без ексцесів. Дещо іронічне, мабуть, є в тому, що тебе називають Карою й щоразу бояться, що ти що-небудь утнеш…. Було щось символічне в імені тієї капловухої дитини й у тих клопотах, яких вона завдавала адміністрації. Втім, саме в день, коли всі від неї очікували якихось каверз, надто спокійно вона відреагувала на звістку, що тепер їй буде ні до кого тікати…

Зранку вчителька з Карою прийшли до малосімейки. Кара то сиділа на лавці біля підʼїзду й щось малювала в блокнотику, то підходила до труни і силувалася щось розгледіти на обличчі матері. Пильно вглядалася, стенала плечиками і, відчуваючи погляди поодиноких сусідів, намагалася вирівняти спину й спокійно стояти далі. Я згадую ту збайдужілу до всього порожнечу й дивуюся, як все те могла витримати дитина. Чомусь мені постає ще одна картинка з дитинства, коли батько повернувся з Афганістану: він вижив, але таким, як колись, уже ніколи не став.
— Так дивно стояти було біля труни і нічого не відчувати, – говорить мені та зсутулена дівчинка крізь роки.
— Моєї мами не стало, коли мені було 16, – відповідаю я їй, проходячи щодня повз ту малосімейку…

Іноді наша розмова крізь час і простір торкає й інших тем, хоча я і та страшненька, приречена сама на себе, дівчинка любимо здебільшого мовчати. Обидві. Та все ж між нами є велика різниця: Кара попри все дивиться здивованими очима на те, як у парку все оживає… Я ж, зрізаючи шлях парковою алейкою, думаю, чи Сашко не спізнився до школи… І про батька, звісно, я думаю про батька…
— А ти любила свого чоловіка? – про це також часом питає мене Кара. І запитує так, ніби від моєї відповіді залежить щось дуже важливе для неї.
— Любила. І зараз люблю, коли спостерігаю, як сильно мій син стає схожим на нього.

І ми знову йдемо мовчки.
— Коли я була маленька, то моя мама ще не завжди пила. Іноді вона варила мені солодку гарбузяну кашу. Тепер я ненавиджу гарбузяну кашу. А маму і не люблю, і не ненавиджу… Взагалі нічого не відчуваю.
— Мама – є мама, – говорю я сама собі, бо моя співрозмовниця уже встигає заховатися десь далеко в моєму минулому.

Вона більше нічого не говорить. І вже тепер я чітко бачу, що їй не болить та сумна подія. Мабуть, і правда: у Кари не стало матері ще задовго до того, як вона померла…

***
Вертаючись ввечері додому, знову купую чорний «Січеславський» батькові й нам із Сашком батон. Йду тротуаром уздовж будинку й чую, як ростуть осокори, облиті чи то світлом місяця, чи то світлом фар… Ростуть, попри те, що під ними з-під землі виривається стогін копера… Часом здається, що наша багатоповерхівка теж росте, тільки в зворотному напрямку – під землю, туди, де шахти… Бо, коли дивишся з вікна нашої кухні на вечірнє небо, зорі стають з кожним днем усе вищі й вищі…

Батько теж стає все нижчим і нижчим, а Сашко, навпаки – виструнчується. Мої думки перебиває голос нашої дільничної медсестри, що наздоганяє мене біля ліфту:
— А я завтра до вашого тата прийду. Драстє-здрастє!
— Дякую вам. А я от збиралась усе до лікарки зайти поговорити, – винувато й радісно відповідаю дамі, яка живе кількома поверхами нижче.
— Ну, ви тримайтесь. У наш час багато що лікують. Жалко, що пізно ви звернулися. Але, не хвилюйтеся, паліативна допомога сьогодні за державні кошти, – каже мені жінка в плащі, одночасно дістаючи ключі із сумки й прослизаючи в шпаринку між двома долонями ліфта…

Задушлива самотність, підсвічена тьмяною лампочкою вгорі, увʼязнює мене з моїм шоком у металевому прямокутнику, і я чую, як десь глибоко під землею важкий копер мене збиває з ніг своїм протяжним стогоном… Я мушу бігти й притискатися до земляних стін, протискуватися в найменші шпаринки, аби машина не зачепила мене. Однак, лишаюсь непорушною… «The game is over…», – з порогу квартири пронизує мене металічний голос Сашкової гри.

Батько сидить на ліжку й благально дивиться в очі. З хвилину. Потім важко підводиться, і, спираючись на милиці, шкандибає на кухню й займає своє місце біля вікна.
«Guten Abend», – споглядає мене дуже рідними очима гарно вбрана лялька… Вітер розгойдує ажурний тюль і ховає від мене мозаїку батькового обличчя. «Карино, Каро! – каже мені порцеляночка. – Тримайся, це тільки поганий сон».

Надія Гармазій,
м. Кропивницький

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.