На цей текст мене надихнула поява книжки «Журналісти і незалежність», яка вийшла з нагоди тридцятиріччя незалежності України й розмови про яку тривають. На жаль, мені поки що не вдалося замати примірник книжки, я не бачу в інтернеті електронної версії, а причетні до виходу книжки мої колишні студенти не посприяли в цьому… Окремо можна було б ще пошкодувати, що мене не запросили до участі в цьому проекті, але тому є причини, про які стане зрозуміло далі.
Отже, моє уявлення про зміст, зокрема й про ідейно-тематичне спрямування збірки «Журналісти і незалежність» зводиться до того, що написано про цю книжку та її авторський склад у соцмережах, тобто 
дуже мало, щоб аналізувати й оцінювати це видання по суті. Можливо, я це й зроблю, коли книжка потрапить на мій робочий стіл. Тут же я напишу те, що написав би, якби мене було запрошено до участі в проекті «Журналісти і незалежність», і це те, про що точно ніхто не прочитає в книжці.
Волею долі склалося так, що я опинився в епіцентрі подій, які пов‘язані темою, що стала назвою книжки — журналісти і незалежність. Наприкінці 1989 року, у пік горбачовської перебудови, відбулася конференція Київської організації Спілки журналістів України. Вона мала стати такою собі формальною зміною караулу на посаді голови, коли замість одного високопоставленого партноменклатурника КО СЖУ очолював інший.
На цій конференції на посаді голови КО СЖУ голову Держтелерадіо УРСР Миколу Охмакевича мав заступити редактор газети «Прапор комунізму» Олег Ситник, який, за традицією, уже сидів у президії конференції. Після коротких доповідей і сумбурного, бо надто реґламентованого, обговорення конференція перейшла до виборів нового готови КО СЖУ.
Висунення кандидатів почалося з оголошення імені Олега Ситника. Орґанізатори конференції, очевидно, розраховували на те, що незважаючи за перебудовні настрої в суспільстві, не буде навіть технічних альтернативних кандидатів. Однак вони не врахували один надзвичайної ваги чинник — одіозність і токсичність О. Ситника, який був ортодоксальним комуністом, а редагована ним газета «Прапор комунізму» за короткий час свого існування набула сумної слави і в народі її називали «Прапором шовінізму» — настільки антиукраїнською вона була.
Тому нічого дивного не було в тому, що чотири сотні учасників конференції (а це — кожен третій журналіст Києва і області) криками обурення й свистом відреагували на висунення Ситника кандидатом на голову. Така реакція залу настільки вразила самого Ситника, що він заплакав за столом президії і, змахуюючи руками сльози, хутко зник зі сцени і більше на конференцію не повертався.
Коли стих гамір у залі, президія спробувала врятувати ситуацію. Не маючи запасного номенклатурного кандидата, вона вимушена була запустити процес вільного висування кандидатів. Делеґати запропонували, мабуть, з десяток кандидатур. Декан факультету журналістики КДУ Анатолій Москаленко, заступником з наукової роботи я тоді працював, висунув мою кандидатуру… Оскільки жоден із стихійно висунутих кандидатів не влаштовував «директивні органи», під приводом того, що обговорення такої великої кількості кандидатур потребує багато часу, орґанізатори конференції переконали делеґатів провести другу сесію через місяць.
***
Тут треба сказати, що А. Москаленко, ставши деканом факультету журналістики, мав якесь особливе зацікавлення в тому, щоб прив‘язати Спілку журналістів до факультету, і чомусь він хотів це зробити моїми 
руками. Так, ще 1984 року він прямо заговорив зі мною про це, умовляючи мене піти на штатну посаду відповідального секретаря СЖУ. В ЦК КПУ тоді були дуже незадоволені роботою на цій посаді Якова Грицая — йшлося про його звільнення.
Тоді на прохання Москаленка я заповнив відповідний листок для обліку кадрів, написав заяву, додав інші якісь документи, і Москаленко передав ці папери Леонідові Кравчуку, який тоді завідував відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ. Кравчук як один із найближчих друзів і сват Москаленка запустив мою справу в роботу. Моя справа швидко і просто одержала підтримку тодішнього секретаря ЦК з ідеолоґії і ще одного з найближчих друзів Москаленка — Олександра Капта. Оскільки посада відповідального секретаря СЖУ була номенклатурою бюро ЦК КПУ, кандидат на посаду мав затверджуватися на засіданні бюро. На рівні другого секретаря ЦК Олексія Титаренка моє призначення на посаду в СЖУ й застопорилося. «А що він покладе на стіл?» — запитав Титаренко Капта й Кравчука, коли вони прийшли обговорювати з ним як відповідальним за кадри винесення моєї кандидатури на бюро ЦК.
І тут з‘ясувалося, що я — людина безпартійна, і у мене немає квитка члена КПРС, який є свого роду заставою, яку «кладуть на стіл» у разі виникнення питання про відповідальність. Кравчук, за словами Москаленка, сказав тоді: «Вони його швидко приймуть в партію». Але Титаренка це не задовільнило: «Вони приймуть його кандидатом у члени КПРС, а нам на цю роботу потрібен член партії». Так провалилася затія Москаленка та Кравчука посадити мене в крісло відповідального секретаря СЖУ.
І от через п‘ять років Москаленко, уже не питаючи згоди, висунув мене на голову КО СЖУ. Перебудова багато що змінила у розкладці справ у СЖУ. Тепер уже йшлося про те, що посада голови СЖУ буде платною, тобто штатною, та й затвердження на бюро ЦК уже не було обов‘язковим. Посада голови КО СЖУ фактично ставала лише сходинкою для обрання на посаду голови на найближчому з‘їзду СЖУ, який мав відбутися восени 1990 року.
Не скажу, що я горів великим бажанням піти цим шляхом, але мені було цікаво, і я відклав убік уже майже готову до захисту докторську дисертацію «Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень», подумав, які ідеї я можу втілити в життя через можливості СЖУ, і написав невеличку програму із своїм баченням перспектив розвитку журналістської спільноти Києва і України.
Мою програму як кандидата на голову КО СЖУ було опубліковано за кілька днів до другої сесії конференції в найпопулярнішій тоді міській газеті «Вечірній Київ». Конференція КО СЖУ відновила роботу у другій половині січня 1990 року. Конференц-зал музею Леніна (тепер це Український дім) був заповнений — усі делегати повернулися.
Цікаво, що про список висунутих на попередньому засіданні кандидатів на голову КО СЖУ ніхто й не згадав. Не згадали б і мене, якби не було опубліковано мою програму у «Вечірці». Зате «директивні органи», 
здавалося б, знайшли заміну Ситникові, який не виправдав їхніх сподівань: виставили на обговорення навіть крутішого за Ситника кандидата — Віталія Возіанова, колишнього завідувача відділу ЦК КПУ і одного з керівників РАТАУ, майбутнього директора Укрінформу. Отож мені випала роль альтернативного кандидата.
Звісно, В. Возіанову першому дали слово для виступу, і він скористався можливістю проявити свою глупоту (мені не віриться, що підіграв мені). Так-от, виступ Возіанова був коротким: мовляв, у нього програми ніякої немає, але моя програма йому подобається і, якщо його оберуть на голову, то він буде її виконувати. Мені не залишалося нічого іншого, як свій виступ зробити ще коротшим.
Голосування було електронним. Попри те, що були спроби кнопкодавства (мій колеґа Борис Черняков спіймав на гарячому декількох прибічників Возіанова), за мене віддали голоси 85% делеґатів конференції (прикметно, що 85% членів СЖУ на той час були членами КПРС). Так я став першим безпартійним головою КО СЖУ, обраним прямим голосуванням, що дало мені додаткові важелі.
Почалися мої орґанізаційні будні як голови КО СЖУ. Перш за все треба було розібратися з правлінням, яке конференція обирала «під Ситника», і сформувати виконком з людей, більшість яких були б моїми однодумцями. У скоаді правління таких виявилося лише кілька осіб, зокрема Степан Колесник та Володимир Плачинда (брат письменника-публіциста Сергія Плачинди). Не густо…
Буквально на першому ж тижні мене підловив біля приміщення КО СЖУ один мій студент-заочник, який, озирнувшись навкруги, тихо сказав мені, що він став свідком розмови кількох членів правління, один із яких — співробітник АПН (тепер це УНІАН) Ігор Засєда — буцімто сказав, що за місяць—два вони мене виживуть з посади голови. Близькою саме до Засєди була й Ірина Потапська, яка дісталася мені як штатний відповідальний секретар КО СЖУ (до речі, вона дуже любила хвалитися приятельськими зв‘язками з Вітольдом Фокіним).
Повідомлення мого студента змусило мене замислитися. Оскільки Віталій Карпенко відмовився стати заступником голови КО СЖУ, для нейтралізації опозиції я вирішив наблизити до себе Засєду, щоб тримати його під контролем. З тактичного погляду, це був правильний хід, хоча стратеґічно — помилковий, але інших опцій я тоді не бачив (що треба було б зробити, з теперішнього бачення того часу, тут обговорювати немає сенсу). Зрештою, мені вдалося створити виконком цілком працездатний за умови моєї особистої присутності. А от тривале відрядження пізніше спричинилося до незворотніх неґативних процесів.
З чим я зіткнувся як голова КО СЖУ? Перш за все — з корупцією. Спілка журналістів була одним із тих суспільних інститутів, через які в СРСР простіше було купити автомашину та/або квартиру (кооператив). У перші ж дні до мене як до голови прийшли члени Спілки, які роками стояли в черзі на автомашини, а їх щороку в тій черзі обходили. Либонь, усі мої попередники йшли з посади голови, прихопивши з собою й машину. От я і почав з наведення порядку в черзі на автомашини…
Пройде кілька місяців, КО СЖУ одержить за рознарядкою чергову партію (максимум не більше десятка машин), якраз на той час назріла й тема формування житлового кооперативу (а там своя черга). І от І. Потапська як відповідальний секретар і фактичний розпорядник матеріальних засобів заходить до мене для обговорення цих питань. Як ви думаєте, з чого вона почала зі мною розмову? Та з того, чи братиму я собі автомобіль і квартиру в кооперативі. Я сказав, що ні. «А вам хіба не потрібна машина?» «Не завадила б, але мене немає в черзі…» «Так ви ж голова…» Мусив їй різко відповісти, що ні машину, ні квартиру брати не буду, хоч і голова… Потапська вийшла з мого кабінету дуже розчарованою…
Співпраця з правлінням КО СЖУ складалася важко. Як я вже сказав, це були люди, підібрані під Ситника — партноменклатура міськрайонного рівня. Тому склад правління треба було б обновити на першій же конференції, але я не зробив цього. Не складалася співпраця і з правлінням СЖУ, в якому засідала партноменклатура переважно республіканського та обласного рівнів. Мене не було кооптовано до складу цього правління, і деякі питання КО СЖУ розглядалися там без моєї участі.
Перебудовні настрої в цій царині панували на словах, а не на ділі. Очевидно, цей український консерватизм усвідомлювали у Москві, де в Спілці журналістів СРСР сформовано було робочу групу для випрацювання концепції трансформації СЖ із «привідного паска» компартії у творчо-професійне об‘єднання, і мене було включено у цю групу від України. Формально до групи входили представники усіх республіканських спілок, а очолював її голова СЖ СРСР Лаптєв.
У повному складі робоча група, здається, жодного разу не збиралася. Найактивніше працювало ядро групи: Михаіл Полторанін (Москва), Анатолій Єжелєв (Ленінград) і я (Київ). Інколи на початку до нас приєднувався сам Лаптєв. Очевидно, з огляду на мою участь у трансформації СЖ СРСР на всесоюзному рівні, правління СЖУ доручило мені очолити робочу групу для випрацювання нового Статуту СЖУ. У той же час Комітет із свободи слова і ЗМІ Верховної Ради України ініціював підготовку проекту Закону України про пресу та інші ЗМІ. Мене запросили стати співголовою робочої групи (другим співголовою став декан факультету журналістики Львівського університету професор Володимир Здоровега). Улітку 1990 року Верховна Рада України ухвалила цей закон.
Улітку назріла потреба скликати конференцію КО СЖУ, головним завданням якої були вибори делеґатів від київських журналістів на черговий з‘їзд СЖУ, який мав відбутися восени 1990 року. Заодно я вирішив винести на розгляд конференції питання, які відмовилося розглядати правління. Одним із таких питань була проблема заборгованості у сплаті членських внесків. Виявилося, що в нашій організації були члени, які роками не платили внески. Найзліснішими боржниками виявилися, зокрема, власні кореспонденти «Правди» та «Ізвєстій» — Одинець і Цікора. Я доручив секретарці запросити їх до мене на розмову; це не повинно було стати проблемою — корпункти обох газет були повехом-двома вище у нашому ж будинку. Цікора не прийшов. Одинець же буквально увірвався в мій кабінет: «Ви меня визивалі?!». «Визивати не визивав, але просив, щоб ви зайшли», — спокійно сказав я. «Мнє нєкогда с вамі разговарівать. Запішітєсь ко мнє на прійом, і тогда поговорім», — різко сказав Одинець і пішов, хряснувши дверима.
Мабуть, з огляду на статус і чванство названих вище осіб мої попередники закривали очі на несплату внесків цими членами, та й правління не взяло на себе відповідальність: їхні внески — не такі вже й великі гроші, щоб псувати з ними стосунки. Коли я коротко проінформував про це делеґатів конференції, було ухвалено рішення про виключення Одинця та Цікори із Спілки журналістів за несплату внесків та неповагу до голови КО СЖУ. Інформація про це рішення була опублікована в журналі «Журналист». Цікаво, що в редакції «Журналиста» і в СЖ СРСР рішення нашої конференції сприйняли позитивно, і я одержав навіть компліменти. Що стосується керівництва СЖУ, то воно стримано поставилося до виключення Одинця й Цікори із Спілки. А от боржники дружно поспішили до секретаря…
Друге питання, з яким я апелював до конференції, стосувалося фінансування моєї поїздки до США. Справа в тому, що з ініціативи академіка Омеляна Пріцака Мічіґанський, Гарвардський та інші університети запросили мене прочитати кілька лекцій про свободу слова і ЗМІ в СРСР і, зокрема, в Україні. Американська сторона брала на себе усі витрати, пов‘язані з моїм перебуванням у США. Оплатити переїзд мала українська сторона. Київський університет, у якому я працював на посаді доцента і від імені якого я мав виступати в університетах США, катеґорично відмовився виділити кошти на квиток. Залишалася Спілка журналістів.
Правління як СЖУ, так і КО СЖУ стояли на тому, що можуть позичити мені кошти на проїзд до США й назад. Я не знав, скільки мені заплатять в Америці за лекції і чи стане тих коштів повернути позичку. Тому й вирішив звернутися до конференції за підтримкою, виклавши стан справи. На мій подив, кілька делеґатів висловилися приблизно так: ми не настільки бідні як орґанізація, щоб не мати змоги оплатити квиток для нашого голови. Конференція одностайно ухвалила відповвдне рішення.
Минуть роки й десятиліття, коли моя колишня секретарка, а тепер цілий відповідальний секретар КО СЖУ, почне нагадувати мені через соцмережі про мій несплачений борг. Така-от історія. Нагадування про борг — це вже частина іншої справи, пов‘язаної з моїм головуванням у КО СЖУ, зґенерованої компартійною номенклатурою.
Як відомо, наприкінці 1980-х років КПРС почала саморуйнуватися, і на час мого головування в КО СЖУ значно скоротилися кадри штатних компартійних функціонерів. Мені стало відомо, що в приміщенні ЦК КПУ появилося багато вільних приміщень. У зв‘язку з цим я звернувся з листом до першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка, у якому висловлювалося прохання перевести корпункти «Правди» та «Ізвєстій» у будівлю ЦК КПУ, таким чином вивільнивши приміщення на Хрещатику, 10 для КО СЖУ. На мій лист, звісно, відповіли мовчанкою. Паралельно з цим, довідавшись, що закриваються райкоми КПУ в Києві, я поклав око на будинки Ленінського та Радянського райкомів партії, які за своїм розташуванням були дуже зручними для Будинка журналістів. Щоб відвоювати одну із цих двох будівель, я вирішив узяти собі в союзники голову правління СЖУ Миколу Шибика. Розмова була досить довгою і перейшла на підвищений тон. Шибик явно не хотів ув‘язуватися у протистояння із своїм начальством у ЦК КПУ. Не пообіцяв він мені й просто сприяння. «Єдине, що я можу пообіцяти, — сказав він, — так це не заважати». І на тому спасибі…
Відтак я почав засилати листи тому ж Гуренкові та першому секретареві Київського міськкому КПУ Анатолієві Корнієнку з проханням передати на баланс КО СЖУ будинок Ленінського або Радянського райкому. У відповідь — глухе мовчання… Гуренко обізвався до мене один раз при зустрічі в кулуарах Верховної Ради України. Свідком нашої розмови був редактор газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко. Деталі розкрию нижче. Зараз же розповім, які ідеї почали визрівати в КО СЖУ.
Навесні—влітку 1990 року ми почали думати над виданням незалежної газети київських журналістів. Після брейнстормів за участю різних груп журналістів, які готові були засукати рукави і взятися до роботи, ми випрацювали концепцію газети — місячника з поступовим переходом на щотижневик. З досить довгого ряду варіантів назви ми вибрали назву, запропоновану Віталієм Довгичем, — «Четверта влада». Як додаток до газети, з перспективою перетворення на самостійне видання, у наших планах появився і задум дайджеста найцікавіших матеріалів української періодики під назвою «Україна incognita».
На подальшу перспективу обмізковувалися задуми видання щоденної газети «Доба» або «День» (я більше схилявся до назви «Доба»), а також грандіозного міжнародного проекту — газети «Ноосфера» шонайменше на п’яти мовах для поширення на всіх континентах. Ідею останнього, як я вже писав, приніс нам Валерій Мирський. «Четверта влада» почала матеріалізуватися під кінець літа 1990 року. Я вів переговори з правлінням СЖУ, і воно ухвалило рішення виділити нам на видання газети 130 тисяч карбованців — доволі солідну на той час суму.
Перший номер газети побачив світ якраз напередодні з‘їзду СЖУ, на якому я виступав із доповіддю за проектом нового Статуту СЖУ і на якому готувався балотуватися на голову СЖУ із своєю командою (на посаду відповідального секретаря йшов зі мною Валерій Басиров). Перший номер «Четвертої влади» ми роздали делегатам з‘їзду в перший день його роботи. На першій сторінці газети можна було прочитати мою вступну статтю «Свято вільного слова» і репортаж із одного з масових мітинґів, що їх проводив тоді Народний рух України біля Республіканського стадіону та в інших місцях.
Спілчанське начальство — головних редакторів республіканських і редакторів київських міських та обласних видань заскочило те, що під моїм текстом внизу першої сторінки було розміщено фотографію з мітинґу, на якій було зображено сотні людей з піднятими вгору руками. Вони це сприйняли як заклик голосувати за мене на виборах голови СЖУ. Прямі вибори голови й нового правління відповідно до нового Статуту, ухваленого в перший день з‘їзду, мали відбутися наступного дня. Перед початком роботи пленарного засідання я мав намір зібрати делеґацію КО СЖУ і скоординувати нашу лінію поведінки. На визначене звечора місце зустрічі з‘явилося декілька осіб. Більшість київських делегатів не прийшли, і це мене дуже насторожило.
І тут мене бере за рукав Юхим Райгородецький, редактор «Журналіста України», відставний полковник і колишній редактор окружної військової газети, який завжди підтримував мене у моїх починаннях і захищав від ортодоксів типу професора ВПШ Григорія Вартанова. «Шакали виють, а караван іде!» — нагадував він мені. І от цей Райгородецький забирає мене від київських делеґатів і веде у віддалений куток вестибюлю на розмові. Він мені каже, що кандидатом на голову СЖУ висуватимуть Івана Сподаренка, головного редактора «Сільських вістей», і він мені радить не створювати Сподаренкові конкуренцію, а балотуватися в його команді на посаду заступника голови. «Ти будеш керувати Спілкою, обіймаючи штатну посаду заступника…» — намагався переконати мене Райгородецький.
Я оторопів, але за тим швидко прийшло полегшення, бо я усвідомив, чому київська делеґація не прибула на місце збору: за вечір і ніч з кожним із тих, хто не прийшов, було проведено індивідуальну роботу і переконано в необхідності голосувати за Сподаренка. «Я йду на вибори не сам, а з командою, і я не можу зрадити тих людей, які поділяють мої погляди і які пішли за мною», — пояснюю Райгородецькому. «Тоді шансів у тебе немає… Я лише висловив тобі свою пораду», — сказав він і пішов.
Ті вибори я програв. Те, що 85% членів СЖУ складали члени КПРС, хай багато з них на той час уже й колишні, відіграло свою роль. Не пригадую, який відсоток делеґатів з‘їзду проголосував за мене. Зрештою, це й не мало значення. Значення мало те, що попри активні перебудовні процеси в СРСР, журналістська спільнота в більшості своїй залишалася неготовою до кардинальних змін. Тридцять з лишком років по тому кардинальних змін у журналістиці та ЗМІ ми не помічаємо. Компартійно-радянська номенклатура трансформувалася в оліґархію, і все інше залишилося, як було.
Звісно, компартійно-радянська система ЗМІ на той час почала активно руйнуватися. Республіканські, обласні й міськрайонні ЗМІ зазнавали суто формальних змін — змінювали власників (зокрема, редакційні колективи ставали власниками, часто — на чолі із тим же головним редактором чи директором, свого часу призначеним компартійними органами), залучали інвесторів чи спонсорів і т.ін. Ідейно-тематичне спрямування ж цих ЗМІ практично не зазнавало змін. Ну, хіба що ставало все менше й менше компартійної пропаґанди, вона навіть оберталася на часто нищівну критику того, що ці ж журналісти ще недавно возносили. Ну, хіба що ставало більше розважальних публікацій та реклами…
Втративши «керівну і спрямовуючу силу» в особі компартії, періодична преса, та й телебачення та радіо не змогли не тільки трансформуватися в україноцентричну систему ЗМІ незалежної України, а й практично зникли або зійшли на пси. Звичайно, є якісь винятки…
Тим часом масово появлялися нові, цілком успішні проекти. Нічого дивного не бачу в тому, що з часом деякі з ідей, які визначалися для реалізації в середовищі київських журналістів за мого головування, за кілька років по тому почали втілюватися в життя іншими людьми, часто з протилежного ідеолоґічного табору і стали цілком успішними. Приклад: газета «День» та додаток до неї «Україна incognita».
Повернімось, однак, до подій після з‘їзду СЖУ. У КО СЖУ тоді йшла підготовка до друку другого числа «Четвертої влади», а я особисто ще й готувався до поїздки в США. Крім підготовки лекцій, збирав зразки нових видань, переважно самвидаву, що масово появлялися по всій Україні (колеґи зібрали для мене близько двохсот газет та інформаційно-аналітичних бюлетенів, які я потім передав до Бібліотеки Конґресу 
США) та ін. У поїздку до США мені хотілося взяти також і традиційні українські сувеніри із журналістською символікою. Такими були відомі, зокрема, «Сільські вісті», і я попрямував до І. Сподаренка. По-перше, зробити йому візит ввічливості як до новообраного голови і привітати його. По-друге, обговорити з ним деякі аспекти моєї поїздки до США. По-третє, попросити дешицю з тих сувенірів, яких редакція мала у великій кількості й розмоїтті.
Я був шокований зустріччю із Іваном Сподаренком, з яким до з‘їзду у мене були цілком нормальні стосунки. Його дочка і зять були свого часу моїми студентами. Не раз ми пересікалися під час випусків на факультеті журналістики, коли Сподаренко був головою державної комісії… Тепер він переміг мене, можна сказати, на цілком демократичних виборах, а я, переможений, зайшов привітати його…
Голова СЖУ, головний редактор однієї з найпопулярніших газет в Україні Сподаренко… відмовився зі мною розмовляти. Так і сказав: «Нам немає про що розмовляти». Очевидно, злість через те, що я відмовився увійти в його команду, переважила усі правила ділового етикету, не кажучи вже про загальну культуру. А. Москаленко, до речі, любив нагадувати, що в студентські роки однокурсники нагородили Сподаренка прізвиськом «Іван Темний». Очевидно, зовсім небезпідставно.
***
Моя поїздка до США тривала півтора місяця. За цей час у Києві мало вийти друге число «Четвертої влади», над яким енерґійно на волонтерських засадах працювала група переважно молодих жрналістів, і початися робота над третім числом. А третє число «Четвертої влади» ми запланували присвятити темі законодавчо закріпленій в Україні багатопартійності. З цією метою був укладений перелік запитань, які ми роздали лідерам політичних партій, щоб вони відповіли на них у писемній формі. Я особисто передав ці запитальники Дмитрові Павличкові (Демократична партія України), Левкові Лук‘яненку (Українська республіканська партія), Іванові Драчеві (Народний рух України) та іншим.
Як я уже згадував вище, запитальник було передано й першому секретареві ЦК КПУ С. Гуренкові. Я виловив його в кулуарах Верховної Ради України, коли він розмовляв із В. Карпенком, і присутність Карпенка була для мене важливою. Вибачившись, я пояснив, з чим підступаю до Гуренка, і передав перелік запитань, на які ми хотіли б одержати від нього відповіді щодо ролі Компартії в умовах багатопартійності. Гуренко узяв із моїх рук аркуш із запитальником, кинув оком на перелік запитань, склав його вчетверо і, кладучи у внутрішню кишеню піджака, сказав: «Я відповім останнім».
Поїздка до США була цікавою і вельми успішною. Я виступив із лекціями в чотирьох університетах (Мічіґанський, Вейнський, Центрально-Мічіґанський, Гарвардський) та Науковому товаристві Шевченка в США, відвідав Кентський університет, редакцію газет у Детройті, радіостанцію «Голос Америки», Гельсинську комісію при Конґресі США, Бібліотеку Конґресу США, зустрівся з різними українськими громадами… Тоді не було таких комунікацій, як тепер, і я не мав ніякого уявлення про те, що відбувалося за час моєї відсутності в Києві.
На факультеті журналістики мене зустріло лише невдоволення декана тим, що я пробув у США довше, ніж передбачається. Довелося віддати Москаленкові літрову пляшку горілки, купленої під час проміжної посадки в канадському аеропорту. Він подякував, зауваживши: «О, це ми із сватом [Леонідом Кравчуком] посмакуємо!» В усьому іншому — жодних помітних змін.
У КО СЖУ ж одна новина була «краща» (в лапках) за іншу. У мене відбулася тривала розмова з Ігорем Засєдою, який залишався на господарстві як заступник голови. Перш за все, я вже знав, що другий номер «Четвертої влади» не вийшов, і тому прямо запитав Засєду: «Чому не вийшов другий номер “Четвертої 
влади”?» Вдаючи із себе наївного, він відповів: «Не знаю. Ви — головний редактор, а не я». Мені на той час уже стало відомо, що за гроші, виділені правлінням СЖУ на «Четверту владу», Засєда під час моєї відсутності видрукував газету з іншою назвою — «Стадіон», і я запитав його, на якій підставі він це зробив. «А це не ваша справа», — відповів Засєда.
Мій заступник поводився упевнено й зухвало, і я вирішив зібрати правління КО СЖУ. На засідання зібралася лише частина членів правління, переважно редактори районних газет Київщини, тобто ортодоксальні комуністи. Розмова по суті справи не склалася. Але на цьому засіданні я дізнався, що за час мого перебування в США було змайстровано «справу» проти мене, щоб ударити в найслабше місце й дискредитувати мене в очах громадськості.
Як відомо, є три чинники, одним із яких можна буквально знищити будь-якого чоловіка: (1) споїти або посадити на наркоту, (2) втягнути в азартні ігри й криміналізувати та (3) жінки. Я ґенетично не був схильний до алкоголізму. Мене не цікавили азартні ігри. Але мушу визнати, що я був небайдужий до жінок, і бувало, що зривався на цьому не раз, та й сама радянська влада із своїми спецслужбами усіляко «сприяла» цьому.
Так-от, були в моєму потаємному загашнику пару фотоплівок з інтимними знімками. З тих плівок я ніколи не друкував фотографій, і ті плівки не повинні були потрапити в сторонні руки. Але знайшлася особа, яка зуміла понишпорити в моєму тайнику, і ті плівки потрапили в руки Засєди та Потапської, а відтак набули розголосу. Мені розповідали, що в фотолабораторії факультету журналістики з плівок були роздруковані фотографії, і Москаленко з деякими колеґами пробували шукати, чи не були на тих плівках мої студентки. Звісно, нікого не знайшли, але слово «порноґрафія» зробило своє діло.
Засєда і компанія поставили собі за мету вижити мене не тільки із СЖУ, але і з університету. «Ми не дамо вам продовжувати роботу в університеті», — заявив мені Засєда прямо у вічі. Думаю, що були задіяні усі можливі сили, починаючи з першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка, який, нагадаю, обіцяв мені «відповісти останнім» на запитання про КПУ в умовах багатопартійності. Напевно він почав тиснути на ректора КДУ Віктора Скопенка, який, будучи зі мною добре знайомий, а один час перебував зі мною в майже приятельських стосунках, на пряму розмову зі мною не виходив, але, у свою чергу, тис на декана А. Москаленка.
Москаленко, треба сказати, спокійно поставився до ситуації, в якій я опинився, бо свого часу його виперли з роботи в ЦК КПУ саме через «жіноче питання» (на тлі його справи моя ситуація — виграшка, невинний жарт), хоч формальним приводом була інша причина (біда, як відомо, не приходить одна). Десь навесні 1991 року Москаленко сказав мені, що «ректор сказав» йому, щоб я увільнився з університету «за власним бажанням». Я запитав, чи є до мене будь-які претензії щодо моєї науково-викладацької роботи в університеті. «Немає, — запевнив мене Москаленко: — а от у Спілці…»
Від того дня практично кожного тижня, повертаючись із наради у ректора, Москаленко озвучував вимогу Скопенка щодо мого звільнення. Я, звісно, не піддавався, бо не вважав за доцільне іти на таку поступку. Та й кілька моїх колег продовжували підтримувати мене. Тиск Гуренка на Скопенка, а Скопенка на Москаленка тим часом посилювався, і досвідчений Степан Колесник одного разу при обговоренні моєї ситуації сказав мені: «Усе зайшло занадто далеко, вони і на вбивство можуть піти… Мабуть, не треба тобі впиратися». Отож при наступній нагоді я сказав деканові, що раз мене так не хочуть в університеті, я не буду переобиратися на посаді доцента (переобрання мало відбутися через три місяці), але Скопенка це не влаштовувало: він хотів, щоб це сталося негайно. «Тоді дайте мені допрацювати до кінця навчального року», — сказав я Москаленкові.
Після зустрічі з ректором Москаленко сказав мені, що Скопенка це влаштовує, але він хоче, щоб я написав заяву тепер. Наприкінці травня чи в перших числах червня я написав заяву про звільнення за власним бажанням і увесь червень продовжував працювати — приймав заліки й іспити, писав річний звіт і т.д. Наприкінці червня чи вже першого липня, коли викладацький склад масово іде у двомісячну відпустку, я одержав виписку з наказу про моє звільнення. Наказ ректора був датований тим чи наступним днем, коли була написана моя заява. Отже, цілий місяць я працював в університеті безоплатно…
Рушійною силою цього нищівного процесу стала велика публікація про мене і мої «темні справи» у газеті «Прапор комунізму». Не пригадую назву тієї публікації та ім‘я автора (здається, то був псевдонім), та це й не має значення. Головне в тому, що Олег Ситник як редактор газети дозволив собі потоптатися по мені як по людині, яка «зайняла його місце» на посаді голови КО СЖУ, а заодно — вдарити й по Москаленкові, хоч ім‘я останнього у тому матеріалі й не згадувалося.
Автори статті про О. Ситника у Вікіпедії співають йому дифирамби: «Олег Іванович Ситник — легендарна особистість у вітчизняній журналістиці, професіонал найвищого рівня. Гідно проніс через усе життя вищі ідеали вітчизняної журналістики — честь, благородство, гідність, вищість у світосприйнятті і ставленні до людей. Яскрава і харизматична людина із винятковим почуттям гумору, він став вчителем і наставником багатьох головних редакторів найвпливовіших сучасних видань України і талановитих майстрів — журналістів, яких навчив не тільки професійній майстерності, але й головним 
людським якостям — любові до батьківщини, повазі до людей, порядності, працелюбності, відданності справі, щедрості душі».
Як дослідник і професор журналістики, я не ризикнув би так щедро винагороджувати Олега Ситника такими високими епітетами — тут явне перебільшення. Журналіст він був посередній, зате був ортодоксальним комуністом і, м’яко кажучи, не дуже порядною людиною. Узяти хоча б і історію, яку я тут розповідаю. До цього додам розповідь про випадок, за який його на все життя зненавидів А. Москаленко. Сталося це 1970 року, коли відзначалося сторіччя від дня народження Леніна і коли особливо заслужених комуністів нагороджували спеціальною ювілейною медаллю. У Москаленка, який завідував партійним відділом і був секретарем парторґанізації редакції газети «Радянська Україна», того року стався інфаркт, і він довго лежав у лікарні. Ситникові, який працював заступником головного редактора газети «Радянська Україна», було доручено скласти список співробітників головного друкованого органу ЦК КПУ для подання на нагородження отією ленінською ювілейною медаллю. Так-от, Ситник не включив Москаленка до списку на нагородження тією медаллю. Коли його вище начальство запитало, чому в списку немає Москаленка, Ситник простодушно відповів: «А навіщо йому та медаль? Він не сьогодні—завтра все одно помре».
Москаленко вичухався після того інфаркту й повернувся до роботи. Звичайно, йому стало відомо про справді підлий учинок Ситника, відтак у Москаленкові поселилася зневага до Ситника, якої він ніколи не приховував. Не виключаю, що й мою кандидатуру на голову КО СЖУ Москаленко міг висувати, щоб потролити Ситника. Ну, і той факт, що редаговану Ситником газету в народі називали «Прапором шовінізму», багато що говорить про ідейно-тематичне спрямування газети, як його визначав Ситник.
В газеті «Прапор комунізму» під керівництвом Ситника працювало декілька й моїх колишніх студентів. Партійним відділом там завідувала моя колишня студентка Лариса Жаловага, у заміжжі — Івшина, а тепер — вдова Євгенія Марчука. Не знаю, якою мірою Л. Івшина була причетна до присвяченої мені публікації, але чує моє серце, що та публікація могла іти навіть через її відділ… Суджу про це з того, як по-ситниківському ставиться до мене пані Івшина, яка, до речі, сама пройшла через кілька сексуальних скандалів. Червоною ниткою через ту публікацію про мене у «Прапорі комунізму» пройшла тема моїх зв‘язків з КДБ. Тут не місце застановлюватися на цій темі (говоримо ж про журналістів і незалежність), але я обіцяю окрему, дуже докладну статтю про мої стосунки з КДБ…
Повертаючись до теми журналістів і незалежності, мушу визнати: ситуація, що склалася, унеможливила згуртування наявних журналістських кадрів для творення якісно нової системи ЗМІ як станового хребта «четвертої влади»: формування україноцентричної громадської думки й активізація її як інструмента впливу та виконавчу, законодавчу та судову влади суверенної України. З перемогою комуністів на з‘їзді СЖУ усе залишилося, як і було за СРСР, який підходив до свого розвалу. Стихія зробила своє діло: найвище піднесення свободи слова і ЗМІ у 1990–1991 роках стало однією з ключових причин розпаду СРСР у серпні 1991 року. Некоординована ж діяльність журналістського корпусу й ЗМІ тим часом пішла в рознос і не стала організуючим фактором становлення незалежності України.
Формально Україна стала незалежною, але по суті своїй усе залишалося, як і було. Комуністична більшість контролювала Верховну Раду України, вертикаль компартійної влади трансформувалася в інститут президентства, що сприяло й збереженню радянського суспільного устрою з усіма його проявами у функціонуванні виконавчої, законодавчої і судової влад.
Компартійно-радянська номенклатура, яка дістала у своє розпорядження величезні кошти КПРС і ВЛКСМ, почала трансформуватися в оліґархію, яка прихватизовувала, усе, що траплялося під руку. Одними з перших зазнали прихватизації ЗМІ. Потужна компартійно-радянська система ЗМІ розвалювалася на очах. Газети й журнали, телебачення та радіо під контролем усе тих же компартійних бонз зникали або перетворювалися на інструменти реалізації інтересів окремих оліґархічних груп.
Обернення заснованої мною як головою КО СЖУ «Четвертої влади» на «Стадіон» І. Засєди зробило стадіон роковим символом становлення української незалежності. На тих же стадіонах збиралися ґрандіозні речові ринки (базари). Так народжувалася українська ринкова економіка. Згадайте, що стадіони були місцем проведення Народним рухом України наймасовіших мітингів, які практично були способом випускання пари, і залежні від КДБ керівники НРУ були свідомі цього.
Лідери Руху переносили в сесійну залу Верховної Ради методи мітинґово-базарної демократії. Часто буваючи в ложі преси ВРУ та на зборах «Народної ради» — фракції НРУ, я був вражений тим, що там відбувалося. Марними були мої намагання поговорити про важливість конструктивізму з Юхновським, Драчем, Павличком та іншими лідерами опозиції.
Сподіваюся, Павло Мовчан пам‘ятає нашу розмову на цю тему. «А що ти хочеш? Нас менше двадцяти п‘яти процентів», — сказав тоді Павло. На той час зарубіжні вчені переконливо довели, що опозиція може бути ефективною, маючи лише 3% місць у парламенті. Для цього їй треба бути конструктивною. Отже, у ВРУ достатньо було півтора десятка тверезо мислячих україноцентричних політиків, озброєних стратеґічним баченням перспектив розвитку України, щоб ініціювати системні устроєві зміни. Уявіть, що могла зробити понад сотня таких людей. Натомість «Народна рада» складалася із понад сотні емоційно наснажених мітинґарів переважно з образно-асоціативним мисленням і позбавлених будь-якої стратеґічної візії.
Улітку 1990 року у зв‘язку з переходом на роботу в Москву Володимир Івашко, який був головою ВРУ, звільнив і місце у Дарницькому виборчому окрузі. Група прихильних до мене київських журналістів ініціювала висунення мене кандидатом у депутати на виборах у цьому окрузі. Звільнене Івашком місце чомусь поспішали заповнити якомога скоріше. Тому на висунення кандидатів і подання документів у ЦВК давали лише тиждень. Від понеділка до понеділка. У вівторок було визначено, що збори київських журналістів відбудуться у четвер о 14:00 у конференц-залі комбінату преси «Радянська Україна». Щойно довідавшись про цей захід, того ж дня до мене прибіг упрілий І. Засєда: «Я чув, що вас висуватимуть кандидатом у депутати». «Так, а що?» «Я вам не раджу балотуватися». «Чому?» «У вас багато справ і в Спілці». Я пояснив своєму заступникові, що висунення — не моя ініціатива, що я не контролюю цей процес, що збори уже призначені і що Засєда може прийти на збори й висловити там свою думку: якщо учасники зборів прислухаються до його думки й вирішать не висувати мене, значить, так тому й бути. У мене не було самоцілі потрапити у ВРУ. «Я вам лише висловив пораду», — сказав Засєда і пішов.
У четвер я приїхав у Спілку на десяту годину і зосередився на підготовці до виступу на зборах журналістів. Годині об одинадцятій до мене зайшла секретарка Алла Малієнко (тепер вона — відповідальний секретар КО СЖУ) і сказала: «Дзвонили з комбінату преси. Там згорів трансформатор. Немає світла. Збори відбутися не можуть». Її повідомлення мене дуже розсмішило. «Чого ви смієтеся?» — здивувалася Алла. «Згорілий» трансформатор для неї не був смішним. Можливо, вона й досі не усвідомлює фарсовості тієї ситуації. Оскільки переносити збори на інший день або в інше місце було неможливо, то сталося так, як того й хотів І. Засєда та ті, хто за ним стояли. Останні напевно були свідомі того, чим їм загрожував би мій прихід у ВРУ. «Четверта влада», зїзд СЖУ й «Стадіон» були ще попереду…
Мітинґово-базарна демократія невдовзі спричинилося й до того, що в парламент посунули й самі базарові люди, заносячи з собою бандитські традиції й звичаї. Ви над цим напевно не застановлювалися, але це — доконаний факт історії незалежної України: становлення оліґархії й заміщення нею компартійно-радянської номенклатури пов‘язані з тими ж стадіонами. Кому не відома історія з формуванням донецької олігархічної групи, вінцем якої стало убивство на стадіоні «Шахтар» Ахатя Брагіна та вивищення Ріната Ахметова? На стадіони зав‘язане виникнення дрібнвших оліґархів і в інших регіонах України.
Із стадіоном київського «Динамо» пов‘язане виникнення київської оліґархічної групи, до якої увійшли Віктор Медведчук, брати Суркіси та ін. З цією групою прв’язують імена першого президента України Леоніда Кравчука та голови Київського міськвиконкому Валентина Згурського. Збоку глянути, ця група — одна невинність у зіставленні з донецькою чи ба навіть дніпропетровською групами. Але одна зловісна фігура Медведчука у цій групі чого варта. Насторожує, звичайно, й причетність до цієї групи Л. Кравчука… Це — те, що на поверхні.
Мало хто знає, що становлення цієї групи також пов‘язане із замовним убивством, метою якого було не тільки заволодіння реєстраційними документами київського «Динамо»… Мало знають чи й зовсім не знають тому, що вбивство першого приватного власника «Динамо» (Київ) Юхима (Джефа) Островського було вчинено в США, громадянином яких він був. В США! Американське слідство кваліфікувало цю справу як звичайне вбивство, типове для Нью-Йорка. Українська сторона (зокрема, і батько загиблого Захар Островський), наскільки я розумію, не зверталася до американського слідства або суду із заявою про замовний характер убивства. Зараз власниками київського «Динамо» значаться брати Суркіси. Свою долю «успадкував» і Медведчук.
За вбивством Ю. Островського криється операція, набагато серйозніша, ніж банальна ліквідація партнера, якому належить левина доля у бізнесі. Від джерела, якому можна довіряти, ми довідалися, що незадовго до своєї смерті Ю. Островський формував пул американських інвесторів, які готові були інвестувати в економіку незалежної України. У першому кварталі 1992 року в Нью-Йорку мали відбутися збори потенційних інвесторів кількістю біля 800 осіб. Це — не просто велика, це — колосальна кількість потенційних інвесторів у країну, яка лише декілька місяців перед тим стала незалежною.
Чи загрожували ці інвестори Островському як організаторові та його партнерам? Звісно ж, ні! Інакше він просто не брався б за це діло. Скорше навпаки — Островський та його партнери напевно мали б вигоду, і немалу. Отже, навряд щоб партнери Островського були ініціаторами ліквідації свого лідера. А от організаторами виконання чийогось замовлення цілком могли…
За три десятиліття від того часу величезна кількість російських бізнесів насунули в Україну. Про цю інвазію написано безліч статей і відзнято безліч відеосюжетів. Услід за цими бізнесами в Україну посунув і «русскій мір», і оліґархічні ЗМІ радо вітали їх, допомвгаючи їм розшиирювати російський інформаційний простір. Ну, а потім В. Янукович завів в Україну й російських політиків та урядовців, розвертаючи Україну спиною до Європи. ЄвроМайдан і Революція Гідності вигнав з України Януковича, але не вберіг Крим та Донбас. Дворушний Петро Порошенко воював з Путіним, але не гидував співпрацею з кумом останнього.
2019 року ера П. Порошенка закінчилася. На стадіоні. Куди його виштовхали «слуги народу». Засєдівський «Стадіон» відригнувся двома третинами голосів на користь блазня, який бачив замирення з Росією в тому, що треба «просто пєрєстать стрєлять» і «гдє-то на сєредінє» «посмотрєть в глаза Путіну». Дворушному Володимирові Зеленському вдалося «посмотрєть в глаза Путіну» в Парижі і очільникові ради з національної безпеки РФ Патрушеву в Омані. Як і годиться стадіонним демократам, «слуги народу» не дбали про зміцнення обороноздатності України, але натхненно будували мости й дороги для повномасштабного вторгнення російської армії на територію України.
Більше того, в інформаційному просторі гуляє інформація про те, що перед вторгненням РФ в Україну нинішній герой, ба навіть бог війни завбачливо наказав відвести війська й спецслужби, вивезти озброєння й амуніцію з Лівобережжя на Правобережжя. Для полегшення просуввєання другої армії світу по території України. Проти генералів і старших офіцерів ЗСУ, ГУР, СБУ за те, що не підкорилися злочинним наказам і організували оборону Києва і обласних центрів, порушено кримінальні справи за невиконання наказів і ще бозна за що.
Це — вислід підміни україноцентричної «Четвертої влади» «Стадіоном» та іншими подібними до оного українобайдужими й українобіжними ЗМІ. Це — результати роботи журналістського корпусу України, для якого журналістика залишилася другою найдавнішою, а бабло — важливішим за добробут і процвітання рідного району, рідної області, рідної країни України.
Здалеку спостерігаю за своїми колишніми студентами. Відстані у просторі і часі дають змогу побачити те, чого не дано побачити впритул. І що ж я бачу? А бачу я те, як багато моїх колишніх студентів і студенток практично не знімають із себе вишиванок, пишуть гарно змайстровані й щемливі вірші, публікують талановито написані або відзняті журналістські твори, тобто за всіма зовнішніми ознаками є україноцентричними. Від часу «Четвертої влади» і до нинішнього волання про нагальність творення україноцентричної системи ЗМІ для Україні я так і не відчув зацікавлення самою ідеєю, бодай спробою пошуків можливостей для втілення її в життя, не кажучи вже про хоча б маленькі реальні кроки на практиці.
Якщо за три десятиріччя незалежності так і не відійшли від «стадіону» і можете хвалитися лише своєю журналістською сміливістю у час повного тріумфу вільного слова, але не спромоглися очистити інформаційний простір України від «русского міра», забезпечити інформаційний суверенітет України й зміцнити інформаційну безпеку України, що можливе лише за умови створення ефективної україноцентричної системи ЗМІ, гріш ціна вашій сміливості у далекі уже роки і всій вашій журналістській діяльності.
Володимир Іваненко, США
Pingback: Манівці україноцентричних ЗМІ в Україні – Хвиля Десни