22 червня – ще одна сатанинсько-сакральна дата в іконостасі рускомірної історієшизофренії. Я здригаюся від шкільних спогадів, бо змалку ця дата була напомпована маразматичним пафосом героїки. Однокласники мліли на літній спеці, несучи варту біля вічного вогню в центрі міста (завбачливо він був навпроти міліції). Я варту не ніс, бо щороку мав заплановану ангіну. А взагалі-то вічний вогонь знаменував собою не народну пам’ять, а великі поклади газу.
Літгурту «Нова дегенерація» зараз більше років, ніж було при його утворенні мені, Іванові Андрусяку та Іванові Ципердюку… Початок 90-их. Коли ми, троє хлопців, познайомилися, то не думали про високі речі. Хотіли писати і повнокровно жити. Тоді збиратися утрьох чи більшим товариством, було такою ж потребою, як дихати.
На цей текст мене надихнула поява книжки «Журналісти і незалежність», яка вийшла з нагоди тридцятиріччя незалежності України й розмови про яку тривають. На жаль, мені поки що не вдалося замати примірник книжки, я не бачу в інтернеті електронної версії, а причетні до виходу книжки мої колишні студенти не посприяли в цьому… Окремо можна було б ще пошкодувати, що мене не запросили до участі в цьому проекті, але тому є причини, про які стане зрозуміло далі.
У цей День було Сонячно. Місто жило своїм Життям. Буденним і святковим. Хтось кудись поспішав, бо на нього чекали. Хтось відпочивав у сквері чи просто гуляв, у роздумах, Чернівцями – бо поспішати вже нікуди і на нього/неї не чекає більше ніхто і ніде. Місто з часу вторгнення росіян на нашу Землю, стало іншим, ніж до війни. Ми стали іншими.
