Літгурту «Нова дегенерація» зараз більше років, ніж було при його утворенні мені, Іванові Андрусяку та Іванові Ципердюку… Початок 90-их. Коли ми, троє хлопців, познайомилися, то не думали про високі речі. Хотіли писати і повнокровно жити. Тоді збиратися утрьох чи більшим товариством, було такою ж потребою, як дихати.
– «Ми не маски, ми стигми тих масок, що вже відійшли».
– «Це колюче пришестя з’єднає екстреми, доведе аксіоми, роздробить граніт».
– «Шукайте мене в кав’ярні, там мій храм».
А потім, на короткий час, закрутилася карусель. «Нова дегенерація» мала багато зустрічей, багато захопливих відгуків, немало неприязні (я тоді ще не розумів, що це таке і з чим його їсти), надривні нічні розмови за чаркою, щирі одкровення, які і донині гріють душу, зустрічі з іншими світоглядами, багато сподівань і багато радості.
Також у наших віршах було багато смутку, передчуттів та осяянь. Ми не зважали на зневажливий вердикт Олеся Гончара, який, тепер підозрюю, прореагував лише на епатажну назву нашого літгурту. Хтось переказував, що нас хвалила Ліна Костенко. Пізніші «вісімдесятники» були нашими, ледь старшими, приятелями.
А потім знову закрутилася карусель, вже в іншу сторону…. Літературні гурти переставали бути актуальними, кожен із нас пішов власним шляхом. Чи пам’ятає те Іван Андрусяк та Іван Ципердюк?!
Все те і багато іншого, непроказаного тут, і багато того, що залишилося лише поміж нами?
– «Ми не стіни, ми стогін імен, що об стіни розлущені»…
Степан Процюк
