Манівці україноцентричних ЗМІ в Україні

Дискусія про журналістів і Незалежність — стаття «Про журналістів і журналістику в Україні від 90-х до нині» — за поодинокими винятками пішла не тим шляхом, як мені хотілося б. Найсуттєвіші коментарі стосувалися предмета статті (це — життя і дії Спілки журналістів України і зокрема — її Київської орґанізації), але аж ніяк не її теми (ставлення до незалежності України і роль журналістів у становленні й розвитку незалежної України).

Зокрема, у своїй статті я показав, з якими намірами я обирався на голову КО СЖУ, як намагався трансформувати СЖУ і зробити її (сиріч усіх журналістів) рушійною силою творення україноцентричної системи засобів масової інформації (ЗМІ), тобто «Четвертої влади» як фактора формуаання і інструменту вираження громадської думки — найважливішого чинника становлення громадянського суспільства.

На жаль, цього не сталося. Започатковану мною газету «Четверта влада» комуністи, здійснивши переворот у СЖУ, підмінили газетою «Стадіон», який мимоволі увічнив стадіон як символом мітингово-базарної демократії, заміни компартійно-радянської номенклатури оліґархією, яка супроводжувалася бандитськими розборками на стадіонах («Шахтар» у Донецьку) і біля стадіонів («ФК “Динамо” у Києві), і яка зрештою привела до влади Володимира Зеленського та спричинилася до повномасштабного вторгнення Росії в Україну й перетворення України на суцільну руїну.

Ясна річ, я сподівався, що в обговоренні моєї статті активну чи навіть і аґресивну участь візьмуть автори і упорядники книжки «Журналісти і незалежність», яка є проектом СЖУ і частково чи опосередковано Інституту журналістики КНУ імені Т. Шевченка. Аж ні, навіть ті декілька осіб, які донедавна суперактивно популяризували книжку за допомогою модного тепер флешмобу, занишкли, як миші. Це наштовхує мене на думку, що учасники проекту напевно усвідомлюють, що та книжка, якою правдивою вона не була б ув окремо взятому фраґменті, в цілому являє собою профанацію, тобто неуцьке перекручування, опоганення, опошлення явища.

У цьому зв‘язку є підстави підозрювати, що такою ж профанацією є і другий проект — книжка «Україна: журналісти на передовій», якою дуже пишаються і автори, і упорядники. Честь і слава журналістам, які роблять репортажі із зони бойових дій і навіть з окупованих територій, допомагають зарубіжним колеґам виконувати свою роботу. Високої шани заслуговують журналісти, які порушують гострі проблеми забезпечення, розстановки кадрів, управління Збройними Силами України як на різних рівнях — від рот до верховного командування.

Але мене бентежить те, що багато уваги у ЗМІ приділяється окопному життю українських вояків, сприйняттю війни мешканцями фронтових і прифронтових зон, часто смакування подробицями, які не роблять журналістику секундною стрілкою історії цієї війни.

На превеликий жаль, журналісти України в масі своїй є українобайдужими, а то й україноненависними, і тому їх в принципі не цікавить природа війни Росії проти України. Та й україноцентричні журналісти не вельми розуміють і усвідомлюють екзистенційний характер цієї війни. І тут доречно буде згадати Юрія Луканова з його романом «Репортер Волковський» про журналіста на війні. З того, що ми знаємо про цей твір, Луканов висвітлює в ньому те, про що і так відомо. В Україні роман не став явищем воєнної прози, не спричинився до конструктивної дискусії в журналістському середовищі й не зажив популярності у широкої читацької аудиторії.

В США роман Луканова видало в перекладі анґлійською мовою «ультраконсервативне» (трампісти) видавництво, яке, як свідчить сам романіст, зацікавилося описаним у романі «ставленням простих людей до війни». Загалом проросійських трампістів природа війни Росії проти Україні, очевидно, не цікавить, та й сам автор не переймається цією темою.

Камерність (малолюдність) презертацій «Репортера Волковського» в американських університетах, у кожному з яких навчаються десятки тисяч студентів і працюють тисячі й тисячі викладачів, дослідників, допоміжного персоналу; додайте до цього можливих учасників з вулиці. Формування аудиторії, схоже, не вельми цікавило видавців, а сам автор не зважив за необхідне чи можливе запросити на презентацію бодай своїх колеґ і знайомих. Із презентацій вийшов пшик. Я не певен, що видавництво заробило на цій книжці добрі гроші (не виключено, що це був завідомо збитковий проект), а в чому я точно впевнений — Ю. Луканов із своїм романом не стане поряд із Ернестом Гемінґвеєм.

Уся ця воєнна журналістика-романістика Ю. Луканова є лоґічним вислідом його несерйозності, легковажності ще під час навчання в університеті, а потім і під час роботи в ЗМІ, причому не тільки в Україні, а й за кордоном. На відміну від Дмитра Панамарчука, Луканова не запідозрюють у співпраці з КДБ, але як журналіст і редактор, який займав досить високе становище в Народному Русі України (був одним із керівників Рух-пресу), Луканов добре поінформований у тому, що відбувалося в НРУ в цілому й особливо в його медійному секторі.

Рухівські й прорухівські журналісти були досить великим і впливовим загоном у журналістському корпусі України. У середовищі цієї спільноти було багато членів СЖУ, і деякі з них на чолі з Юрієм Цековим 1990 року виступили з ініціативою ліквідації СЖУ. Мені коштувало чималих зусиль відвернути конфронтацію в КО СЖУ, та і в СЖУ в цілому. Зрештою, ці журналісти створили альтернативну щодо СЖУ медіапрофспілку, яку упродовж довгого часу очолював Ю. Луканов.

Ці журналісти, безумовно, відіграли помітнішу роль у процесах, пов‘язаних з набуттям Україною незалежності, ніж СЖУ, але я не певен, що їм виділили місце у книжці «Журналісти і незалежність». Велика ідеолоґічна прірва лежить поміж ними, а україноцентризм не навіть не ночував ні там, ні там. Навіть газета «Час | Time», заснована і редагована В‘ячеславом Чорноволом, не переймалася ідеєю створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні.

Ю. Луканов та інші рухівці не змогли спростувати моє твердження, що НРУ не мав навіть на думці системні устроєві зміни в Україні, зокрема — й створення україноцентричної системи ЗМІ. «Не на часі!» — стверджували націонал-демократи. Не дивно, що ідеєю створення україноцентричної системи ЗМІ не переймалася очолювана Лукановим Незалежна медіа-профспілка України. Більше того, медіапрофспілка була тісно пов‘язана співпрацею із зарубіжними ліберальними інституціями. Коштом ґрантів від цих інституцій в Україні виникли ліберальні медійні проекти — «Детектор-медіа», Інститут масової інформації та ін.

Жоден із цих проектів не передбачав навіть обговорення ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Очевидно, їх влаштовувала і влаштовує оліґархічна система ЗМІ, що склалася в Україні, та її насичена корупцією взаємодія із інститутом президентства. Отож цілком зрозумілим є те, що ні «Детектор-медіа», ні Інститут масової інформації уперто «не помічають» нашу ідею створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. І це при тому, що Юрій Луканов, Наталія Лиґачова й інші активні в соцмережах журналісти були моїми студентами, їм неодноразово пересилалася відповідна інформація.

***
З усього, умовно кажучи, обговорення статті «Журналісти і незалежність» хочу оприлюднити діалог, який я мав із своєю колишньою студенткою і, безумовно, талановитою журналісткою Світланою Орел. З нього випливають ще якісь причини, що їх мої молодші колеґи в Україні висувають, аби не брати участь у творенні україноцентричної систами ЗМІ.

Отже, Світлана Орел: «Цікава розповідь. Але не згоджуюсь з ключовою тезою, бо знаю, що рядові журналісти, особливо у регіонах, стали рушійною силою україноцннтричних змін. Не редактори, не партійні бонзи, а рядові журналісти».

Володимир Іваненко: «Щодо окремо взятих рядових (і не тільки) журналістів — маєте рацію, і я про це не раз писав, вказуючи на конкретні приклади. Проблемою є брак системності. Навіть найукраїноцентричніші журналісти (включно з вами) не хочуть навіть обговорювати ідею створення україноцентричної системи ЗМІ.
Найбільше задокументоване досягнення в цій царині — Микола Тимошик опублікував у журналі «Український інформаційний простір» кілька моїх статей на цю тему. І це — все. Ті статті нікого не зацікавили. Моя збірка статей на цю тему (449 с.!) — її легко знайти на моїй сторінці у Фейсбукс — нуль коментарів, пару лайків… Ніхто інший, крім мене, не пише на цю тему, хоч мали б бути десятки дисертацій, монографій…
З другого боку, пригадайте, скільки критики виливається на періодику, телебачення, радіо, і справедливої, але оліґархи, їхні журналісти, менеджери продовжують робити своє діло. Перемогти на цьому фронті можна лише створенням потужної альтернативи…»

Світлана Орел: «Я не просто згодна з вами, що потужне україноцентричне ЗМІ, на кшталт Газети Виборчої, могло б змінювати суспільство, а й багато разів зверталася до різних політиків, ясна річ, демократичного спрямування, з цією ідеєю. Але ніхто не відгукнувся. Нині інфопростір фрагментований до краю. І створити таку систему без потужного фінансового вливання реально неможливо. У самих журналістів таких грошей немає, а жодне олігарх у такому не зацікавлений».

Володимир Іваненко: «1. Йдеться не про «одно потужне ЗМІ», а про систему (мережу), і необов‘язково вона має складатися з потужних одиниць. На початках «москітний», але добре координований, «флот» може бути набагато ефективніше, ніж щось одно потужне.
2. Політики — це остання інстанція, до якої треба апелювати. ЗМІ, як і будь-яке діло, мають творити фахівці, здатні до взаємодії з іншими, а координувати — фахівці із стратеґічним мисленням, і не тільки в царині журналістики і ЗМІ.
3. Фінансова складова. Сказане вами говорили (як не дивно, дослівно) мені й інші не раз. Один мій колишній студент і один із колишніх керівників Держтелерадіо навіть визвірився на мене, ледве не виматюкав, але нахамив по повній. Так може говорити лише безініціативна людина, звикла сидіти на зарплаті у когось і навіть сповна не відпрацьовувати зарплату.
Два Стіви (Джобз і Возняк) починали з гаража і кишенькових коштів, а сьогодні Епл є чи не найбільшою в світі корпорацією за капіталізацією. Другий приклад — Амазон. Інтернет у цілому, а ютюб зокрема, дає нам необмежені можливості безкоштовно або з мінімальною інвестицією започаткуввти — інтернет-газету, інтернет-журнал, відеоблоґ, інтернетний телеканал чи радіо.
Д. Гордон, О. Арестович та тьми інших українобайдужих і україноненависних на ютюбі збирають мільйонні аудиторії й заробляють десятки тисяч доларів у місяць. Якщо ці можуть, то чому не можуть україноцентристи?! Це — не риторичне запитання».

Світлана Орел: «Дуже класно ви міркуєте, але хотілося б бачити це в дії. Чому не реалізували свої теорії? А Гордон заробив капітал на чому? На сенсаціях та плітках про коханців відомих осіб. Нормальні журналісти хотіли б таким займаться? Я ось створила сайт, залучивши невеликі гроші. І що? Рекламу знайти неможливо — великі підприємства мають свої ресурси, малим досить ФБ та Інстаграму. Організувати редакцію ні за що. Роблю все сама, кілька знайомих допомагають без оплати. Коштів на розкрутку, ясна річ, немає. Опинилась із своїм україноцентризмом практично в злиднях. Наше суспільство не готове платити за українську журналістику, а відвідуваність можна набити хіба що якоюсь дурнею. Тому ваші докори не просто безпідставні, а просто образливі».

Володимир Іваненко: «Пані Світлано! Ви можете ображатися на мене і навіть ображати мене — я до цього звик. Але у мене є одна умова. Будь ласка, зробіть це після того, як прочитаєте мої публікації, які стосуються системних устроєвих змін в Україні, як уникнете в суть моїх ідей і пропозицій. Це — та частина роботи, яку я виконав, і мене немає за що докоряти. Я готовий, поки є сили, виконати другу частину роботи, але вона уже потребує не тільки моїх зусиль, а й інших людей — інтелектуалів, активістів, а відтак і всього суспільства.
На жаль, цього не відбувається. І ви — один із яскравих прикладів. Не ознайомившись хоча б із збіркою моїх статей, присвяченою близькій вам темі створення україноцентричної системи ЗМІ, поспішаєте докорити мені, чому я сам це не зробив. А я без вас і інших таких, як ви, в областях і районах України сам рухатися не можу. Ви і такі, як ви, маєте підставити свої плечі. Система — на те й система, що вона твориться із підсистем, а підсистеми — із своїх підпідсистем…
У вас хороший сайт. Але ви волієте копатися на своїй грядці наодинці, наспівуючи «Ой, горе тій чайці-небозі…», але не хочете приєднатися із своїм сайтом до Української Світової Інформаційної Мережі і таким чином ставати частиною більшого цілого. Чому ви цього не зробили?
Далі. От скільки ви тут уже дискутуєте зі мною, а чи ви поширили на своїй сторінці чи в своїх групах бодай один із запропонованих вашій увазі матеріал, у якому порушено наші загальні проблеми? Жодного! Навіть нашу з вами дискусію ви мені нав‘язуєте як з‘ясування стосунків. А це справі не допомагає. Скорше шкодить.
Насамкінець задам вам запитання в лоб: чи ви зацікавлені в перемозі України у цій страшній війні? Якщо так — чи додали ви свій підпис до APPEAL | ЗВЕРНЕННЯ | ОБРАЩЕНИЕ – УСІМ | UWIN — і чи зробили ті кілька кроків, що вас просять зробити?»

***
На цьому й увірвався наш діалоґ… Я не одержав відповіді на свої запитання, оскільки С. Орел втратила інтерес до дискусії і покинула її.

З цього можна зробити невтішний висновок, що сама ідея створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні не має підтримки не тільки в ортодоксальних совків, не тільки у лібералів (хоч їхні зарубіжні ґрантодавці й не вимагають від них не підтримувати цю ідею), ні навіть самих об’єктивно україноцентричних журналістів.

Чому це питання таке болюче? Я цього ніяк не можу зрозуміти. А от що я добре розумію, так це те, що без україноцентричної системи ЗМІ стають неможливими: українізація України через освіту й просвіту; відродження національних традицій і звичаїв; системні устроєві зміни, та, зрештою, й сама Україна.

Володимир Іваненко