Сьогодні я знову бачив волоочка. Не знаю, чому я так щоразу хвилююся, коли з’являється ця крихітна, вдвічі менша за горобця пташка, брунатна з ледь видними поперечними смужками-цятками на крилах і постійно задертим догори коротеньким хвостиком. Може, тому, що її дуже нечасто можна здибати в моїм саду на озерці?
Хоча волоочок, не сумніваюся, таки живе з південного краю в густих тернових чагарях, що нависають над самою водою, подекуди торкаючись зелених гострячків очерету. Там усередині серед колючого пруття він і має свій прихисток.
Волоочок, як я не раз пересвідчився, вельми полохлива й обережна пташка — воліє не втрапляти на очі людям. Цього року мені пощастило уздріти його лише тричі. Перший раз навесні, здається, в кінці квітня, коли зацвіли півонії, потім уже аж у вересні тиждень тому і оце сьогодні, коли сидів під грушкою і, згнічений думками про війну, якій усе ще не видно кінця, невидющими очима глядів на воду.
Волоочок прилетів, з’явившись невідь-звідки, і то так несподівано, наче був тут завсіди… і став пострибувати на деревяному помості, щось уривчасто дзьобав то тут, то там на струхлявілих дошках. Я прикипів очима до цієї невеличкої, з такими досконалими формами пташки і забув про все, що мучило мене, бачив лише гостренький дзьобик, жваві темні оченята і кумедний хвостик, піднятий вгору майже прямовисно. Але це тривало недовго. Волоочок укмітив мене, на якийсь змиг застиг, наче не знаючи, що робити, і по́хіпко шугнув у ожинові зарості на східному березі озерця.
Коли він зник, я ще довго залишався нерухомий, мовби мене зачаровано. Не хотілося ні рухатися, ні про щось думати, ні щось робити — тільки сидіти й дивитися на тиху водяну поверхню, на якій нема, нема та й бурунилися легенькі хвильки, здійняті зграйками малесеньких рибок.
Пізніше, коли минуло десь з пів години, і сонце піднялося ще вище, і стало душно навіть в тіні, я запарив зеленого чаю і став посьорбувати терпкуватий напій з білої піяли, тої самої, з якої колись тут під грушкою пив чай Серен, мій покійний друг. Раптом у моїй голові майнула одна думка, яка не так вразила мене, як здивувала своїм химерним порівнянням. “Чому волоочок завсіди сам? Цілком, як я. Невже і в нього нема пари?” І мені тут же згадалася одна розмова з Сереном в моєму київському помешканні в лютому дві тисячі чотирнадцятого року, коли він неспогадано приїхав до мене з села, де по смерті своєї дружини Марії, проживав уже багато років. Невдовзі по тій зустрічі він помер під цією самою грушкою, а я цілих сім місяців і сном-духом не відав, що його не стало. Я, може, й далі, нічого не знав би, якби мені не повідомили, що маю оформити спадок — на моє превелике здивування, хату і все обійстя з садом Серен записав на мене.
Тоді в Києві я Серена запитав:
— Тобі не тяжко жити самому без жінки вже стільки років? Чи, може, когось маєш, га?
Ми сиділи за столом і попивали з невеликих шкляних келишків червоне вино, шабське, ясна річ, бо я иншого ніколи не купував. Посередині на великому фаянсовому тарелі лежав кекс з родзинками, порізаний скибками. Серен довго мовчав, унуривши очі у свій келишок. Вина там було зовсім трохи на самому денці. Тоді звів голову і задумливо мовив:
— Розумієш, Тихоне, коли вмерла моя Марія… — він замовк і дивився на мене, наче намагався пересвідчитися, чи я справді його слухаю. Мені зробилося трохи ніяково за своє питання, і я відвів очі, взяв скибку кексу і, відкусивши шматочок, став нервово жувати. Я не міг зрозуміти, що відбувається в душі мого друга. Може, його здушив жаль по дружині, якої нема? Чи просто він міркує, як би стотніше сформулювати відповідь на моє питання? Втім, по його лиці нічого не можна було втямити. І я мовчав.
— В мені наче щось трісло, коли вона відійшла, — врешті сказав він. Тоді узяв фляшку й налив собі до келишка вина по самі вінця. — Адже ти знаєш, Марія в мене була одна, я ніколи не знав инших жінок. Жодної. Ніколи.
— І що, твоє чоловіче єство не докучає тобі? — мовив я якомога мякшим голосом, побоюючись вразити його необережним словом.
— Ні, не докучає. Все вмерло разом з Марією, — він якось ніби насмішкувато зиркнув на мене і повернув голову до вікна, де похитувалася на вітрі безлиста, подекуди обледеніла верхівка гігантського ясена.
— А як инші жінки? Тобі ж трапляються вони на очі?
— Инші жінки не викликають в мені нічого, ніякої хіти, — Серен повернув голову до мене. Його очі були на диво спокійні.
— І тебе це не мучить? — я уважно вдивлявся в лице друга, намагаючись збагнути, чи він, бува, не жартує. Але все вказувало, що Серен щирий зі мною і говорить правду. Він дивився на мене своїм особливим, напрочуд відкритим, наче небо, поглядом, який завсіди обеззброював мене і викликав сердечну прихильність до нього.
— Як це може мучити, Тихоне? Подумай, — раптом засміявся він. — Якщо твоє тіло не відчуває в чомусь потреби, то як це може дошкуляти тобі?
— Може, і так, Серене, але… — я на секунду-дві замовк, відчуваючи, що мене опановує дивне збентеження. Тоді, пересилюючи себе, продовжив:
— Розумієш, зі мною все инакше. Я чомусь почуваю себе наче обділеним, й иноді така находить гіркота… Адже я також уже багато років живу сам…
— А що якби тобі зглибити, звідки ця гіркота: від потреб твого тіла чи від марив твого розуму? — якимсь холодним відстороненим тоном проказав Серен.
— Хіба це має якесь значення звідки? Головне, що вона є, — пробурмотів упалим голосом я. Мені раптом стало до болю прикро, бо, здалося, мій друг не розуміє мене.
— Багато гіркот криються в нашому розумі. Дуже багато, Тихоне, — мовив Серен, але не до мене, а радше сам до себе. Тоді взяв келишок з вином, душком випив і, вставши з-за столу, з якоюсь награною, як мені здалося, веселістю мовив:
— Ходімо прогулятися. Щось засиділися ми тут.
— Що ж, ходімо, — процідив я крізь зуби і теж душком випив своє вино.
З того часу минуло цілих десять років, а я ніяк не міг зрозуміти, що відбувається зі мною, чому мене вряди́-годи поймають ці невідступливі еротичні пориви, особливо при випадкових здибанках з жінками всякого віку, і чому це згодом так мучить мене, викликає болісні роздуми, вкрай суперечливі, повні вагань і сумнівів. Я зауважив, що в мені ніби змагаються дві стихії, одна спонукає піддаватися поривам тіла, а друга вимагає триматися усамітненого життя. І, будучи не годен чо́мусь надати переваги, а передовсім не маючи належної енерґії, щоб обрати щось, я просто безрадно тупцювався на місці, сахаючись то до одного, то до другого. І тоді мені ставало по-справжньому погано. Я провалювався в апатію, застигав у мертвотному безрухові, пронизуваний раз по раз майже фізичним болем. І в такі хвилини мене, пройнятого відчуттям безпорадности, неспроможности жити, незмінно навідували думки про самогубство — “чи не пора і мені вкоротити собі віку, як це колись зробив Матей Бурдюґ, заживши отрути на основі ціяну?”
Ці порухи мого чоловічого єства, окрім того, що були не такими вже й частими, ще й рідко коли проявлялися достатньо сильно, щоб цілковито запанувати наді мною. Такого божевілля, яке охопило мене колись (я тоді саме повернувся з Перу) через хворобливо-збочене кохання до Лори, цієї жінки-упириці з вельми специфічною, з запереченням усіх канонів вродою, яка буквально загіпнотизувала мене у майже порожньому нічному трамваї своїми мясистими, фарбованими амарантовою помадою губами, і безвольною забавкою якої я став майже продовж двох з половиною місяців, більше ніколи зі мною не траплялося.
Зазвичай заласливі спалахи виникали в мені неочікувано і без будь-якої видимої закономірности. Иноді спонукою міг бути якийсь спогад, образ, навіть якийсь предмет чи річ, скажімо, біле порцелянове горнятко на каву з червонавою плямкою помади на краєчку, яке дуже віддалено можна було повязати з жінкою. Більшість з цих чуттєвих порухів були мимобіжні, дуже легкі, майже ефемерні, і хутко забувалися, а ті, які залишали в пам’яті глибший слід (це завжди була жива зустріч з якоюсь конкретною особою жіночої стати), неодмінно потім увергали мене у виснажливі намагання зрозуміти, що зі мною відбувається, і врешті завершувалися пекучим почуттям безсилля і безвиходи. Тим паче, що за незначним винятком кожне таке мимобіжне знайомство, кілька сказаних коротких фраз ні про що чи й просто обмін приязними посмішками нічим не завершувалося і не мало продовження.
Після наповнених пристрастю і розгнузданими плотськими втіхами стосунків з Лорою, яка, здається, тільки й могла досягати справжніх розкошів у любощах, коли піддавала коханця найвитонченішим душевним тортурам, я практично всі ці довгі роки не мав фізичної близькости з жінками. Навіть з Белою, танцівницею кафешантану на Подолі, яку дійсно кохав (тільки тепер це до мене дійшло!), я не зазнав тілесного задоволення у повній мірі. Бо ця одна єдина ніч, яку ми з Белою провели в її квартирі, пригорнувшись одне до одного на канапі, застеленій мяким гуцульським ліжником, осяяні світлом місяця, була така прекрасна, всеохопна, напоєна такою невимовною радістю, що ні я, ні Бела не надавали жодного значення тому, як наші тіла наче поза нашою волею проникають одне в одного.
Поєднання наших душ було незмірно важливіше для нас, ніж поєднання наших тіл. Потім наступного дня, коли ми розсталися, я довго не міг усвідомити, що відбулося, ходив наче в тумані, ніяк не міг повірити, що все це була дійсність, а не сон. Пізніше, коли ми з Белою ще кілька разів зустрічалися на набережній Дніпра коло моста Патона, і вона чомусь не пропонувала знову піти до неї і навіть, коли якогось дня зателефонувала, що розриває наші стосунки, мене це здивувало, але не викликало особливих емоцій — я ніби спав наяву. Якби ж то мені хтось хоч словом тоді прохопився, що за день до тієї ночи Белі повідомили про її невиліковну недугу!
Ось так я і жив рік за роком без жіночого тепла, безрадно споглядаючи за хвильками хіти, які, спонукувані тим чи иншим, здіймалися в мені, а також як мій розум марно жонґлює думками, намагаючись з’ясувати природу тих хвильок, закономірності їхнього виникнення і причини їхнього згасання. Але найголовніше, що мучило мене, це була загадка пекучої гіркоти, породженої численними внутрішніми суперечностями і конфліктами, починаючи від неузадоволених любосних схотінок і кінчаючи сумнівами, що моє існування на цьому холодному безжалісному світі має хоч сяке-таке виправдання. Ця гіркота, здавалося, повсякчас була зі мною, ніколи не щезала повністю, і, криючись десь у надрах мого єства, щоразу готова була нагадати про себе — “тобі вже завернуло за сімдесятку, а таємницю Сокровенного Тепер, задля якої ти прирік себе на самоту, ти так і не осяг, звичайного людського щастя також не здобув — тож життя твоє всуціль поразка”.
Тодішні Серенові слова, аби я з’ясував, що́, власне, породжує мою душевну гіркоту: жада́ тіла чи каверзи розуму, вельми запам’яталися мені. І з того часу я старався уважно стежити як за порухами своїх думок, так і за виявами своїх почуттів, зосібна, еротичних, втім, ніяк не міг уловити той надкороткий змиг, коли живий чуттєвий спалах, себто, та непідконтрольна відповідь тіла на зовнішню спонуку, перетворювався у пам’яті в мертвий образ, навколо якого роїлися думки з їхніми незмінними конфліктами між бажаним і дійсним, думки, які так безпощадно згнічували моє серце. Мені цілий час здавалося, що ці конфлікти, а, отже, викликане ними згнічення, рівною мірою пов’язані як із відчуттями мого тіла, так і з рухом моїх думок. “Хто ж врешті решт створює всі ці болісні суперечності в моїй свідомості: мій розум, який безперервно тахлює, ніби карти, все нові й нові думки, чи суперечності криються також і в самих чуттєвих відгуках мого тіла?” — марно запитував я себе раз у раз.
І ось недавній випадок, який стався зі мною, коли я їхав автом до Остра, щоб купити новий ланцюг до бензопили, частково розкрив мені цю загадку. У кожному разі пізніше я став почуватися вже не таким збентеженим — в моїм серці зажевріла надія, що я маю сякий-такий шанс дати цьому всьому раду.
Це було кілька тижнів тому десь всередині серпня. Вже другий місяць на Подесенні стояла страшенна спека — жодної краплі не пролилося з неба. Трава в селі й на луках вся посохла, поруділа, листя навіть на великих деревах скручувалося, жовтіло й осипалося від браку вологи. Я вже виїжджав з села на шосе, коли на узбіччі побачив цю ще молоду, гадаю, років під тридцять п’ять селянку. Сухорлява (я би сказав аж занадто), невисока, одягнена в якесь простеньке ситцеве без рукавів плаття в дрібненькі квіточки, з темним недбало зачесаним волоссям, стягнутим ззаду якоюсь примітивною ґумкою, вона тримала піднятою руку і дивилася на мене. Я попервах не хотів зупинятися, не мав найменшого бажання ні з кимось базікати, ні слухати чиїхось теревенів, але проминувши жінку, раптом, сам не розуміючи чому, зупинився за десять кроків від неї. Вона притьма підбігла до машини.
— Підкиньте до Остра, дядьку, — гукнула, і на її засмаглому обвітреному лиці з’явилася на диво щира і якась цілковито безпретенсійна посмішка.
— Сідайте, — я прибрав з пасажирського сидіння свою торбину.
Жінка сіла. Мені впали в очі її худі, м’язисті, звиклі до важкої роботи на землі руки і такі ж міцні ноги з гострими колінами, які визирали з-під краю сукенки. Я зиркнув на незнайомку і, лукаво мружачи очі, запитав:
— Якась пильна справа?
— У банк треба мені. Щось там з моєю карточкою… Чоловік гроші не може переслати, — вона вийняла помаду і легенько провела по губах, тонких, пошерхлих, особливо по кутиках. — Так спішила, що і причепуритися до ладу не встигла.
— А де він? — я завів мотор і моя старенька “Славута” стала поволі набирати швидкість, пострибуючи на вибоїнах.
— Та на війні. Вже два роки, як пішов.
Ми їхали, а вона без угаву розповідала про себе, про своїх двох малих дітей, про господарство, яке треба доглядати, про худобу, город, про поганий урожай картоплі цьогоріч, про яблуню, яку зламав вітер тощо, а я лише зрідка вставляв якесь слово чи щось запитував. Я просто не міг. Мені було важко і думати, і говорити, і взагалі тримати увагу на тому, що вона, ця молодиця в розквіті сил розповідала. Зі мною відбувалося щось дивне. Втім, я спочатку не міг допетрати що. Але потім до мене дійшло — це був запах. Виразний, просто різкий запах її поту. Він збуджував мене. Просто душив, роздражнював мене всього, розпалюючи мою хіть. Я через силу тримав у руках кермо, відчуваючи, що мене хвиля за хвилею розпирає від заласся до цієї жінки. Я хотів її, праг всім своїм чоловічим єством. І це було дивним ще й тому, що я вже багато років не мав такої потужної любосної жаги і був певен, що в свої сімдесят з гаком років для мене це вже неможливе.
— Не важко без чоловіка? — пересилюючи хіть, питав я й намагався скупчувати увагу на дорозі, але мені це важко вдавалося, бо нові й нові хвилі паморочливого запаху від моєї супутниці накривали мене.
— Та де там я маю час про це думати за тими всіма клопотами? Пораюся зранку до ночи як та проклята, — сміялася вона і простодушно розповідала, як до неї залицяється сільський староста Василь Невбиймуха, та ще й зупиняючись на деяких не вельми пристойних деталях. Здавалося, їй було і невзамітку, що діється зі мною.
А я просто знемагав від жаги до неї і, ясна річ, мало що розумів, що вона патякала. Врешті мені нічого не залишалося, як стискати кермо і далі вести машину. Не міг же я зупинитися і заявити своїй супутниці, що згоряю від любосної жаги до неї, і чи не згодилася би вона гецнутися зі мною десь у цих молодих соснах, повз які ми проїжджали. Та й суперечило це всім моїм уявленням, як належить поводитися з жінками, а тут ще й цілком незнайома мені селянка. Хай там як, але я був приречений терпіти — задовільнити свою хіть я не міг. Тож хоч-не-хоч я змушений був робити те, що робив уже не один десяток років — пасивно споглядав за собою, за своїми думками і відчуттями, за тим, як вони виникають і зникають, спонукувані тими чи иншими фактами зовнішнього світу.
І от я спостерігаю, як на мене накочується чергова хвиля жаги до своєї пасажирки, яка ні на мить не припиняє щось там варнякати. Я не перестаю стежити і тоді, коли мене опановує особливо сильний любосний порив до неї. Він триває довше, ніж зазвичай… І це раптом дає мені можливість помітити, що моя свідомість на короткий змиг западає в якесь оціпеніння, безрух — жодної думки не з’являється в моїй голові, мого розуму там наче не існує, нема й мене самого, а є тільки це жагуче почуття хіти, яке поглинає мене всеціло, і в цьому почутті нема нічого иншого, крім нього самого — ні суперечностей, ні конфліктів, ні болю, абсолютно нічого. Але вже наступної мити моя свідомість оживає, з’являються думки, образи, мій розум перебирає їх, сортує, ділить, одні схвалює, другі засуджує, я картаю себе, що взяв до машини цю молодицю, мене охоплює страх, що можу вчинити щось неприпустиме, погане, навіть жахливе… А водночас инші думки кличуть піддатися чуттєвим поривам, у голові постають картини незвіданих тілесних насолод… І мене розриває між одним і другим, бо одна моя частина наче стає ворогом другої… А тоді знову все заливає черговий потужний порив любосної жаги, і я знову стаю цілісним єдиним без суперечностей, конфліктів, і без навіть натяку на якесь душевне страждання.
Так, метаючись між палючими пожаданнями тіла і болісними зусиллями розуму з’ясувати невідомо що, я і доїхав до Остра, де і висадив свою супутницю. Вона подякувала мені і, вся сяючи від задоволення, що я відмовився брати з неї гроші, пішла геть, раз по раз вигулькуючи порепаними пятами, які прозирали з її незугарних стоптаних босоніжок. А я сидів у машині, дивився їй услід і ще довго не міг прийти до тями від того, що пережив.
Тепер, коли я згадую цю просту сільську жінку, мене щоразу охоплює неабияке сум’яття — здається, я ніколи не зможу забути її. Тим більше, що вона, сама не тямлячи цього, допомогла мені зрозуміти важливу правду — почуття мого тіла не приносять страждань, весь біль, всі гіркоти мого життя криються в моєму розумі. То що ж, лишається з’ясувати, що не так з моїм розумом? Та ба, часу для цього в мене, здається, лишилося зовсім обмаль.
Володимир Яворський-Волдмур
