Нещодавно минуло 85 років з дня народження поета Миколи Холодного. Запрошую прочитати окремий розділ про поета Холодного у романі про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю» (розгорнуте фото роману Таня Нємцева)
… Йшов 1973-ий рік. Василь забігав до їхнього улюбленого кафе, на розі Бессарабки і бульвару Шевченка. Григір мав прийти туди через півгодини. Може сам, може із кимось з наближених до його товариства. Григір підпускає до себе багато різної наволочі. Хоча, чого гріха таїти, добрих і могутніх людей він, як густоволоса центральна планета, притягає також. Тому невідомо, як складеться сьогодні.
Григір буде з Петром, з Толею, чи ще з кимось знайомих або і незнайомих Василеві.
Василь працював у редакції журналу «Мистецтво». Писав вірші і трошки прозу. Григір був для нього багатоликим і, так сказати, багатоЯким. Григорові розмови, відчуття світу -а найперше новели! – магнетично притягувало Василя. Здається, цього письменника неможливо не любити. Для Василя тут була лише одна загадка: невже це не всі відчувають? Принаймні ті, які знають українську мову? Ті, які родом із сіл і містечок?
Невже вони не відчувають в особі Григора приходу великого письменника? Може, Василь дурень і це якась його ілюзія? Але швидше навколо Григора забагато заздрісників. Його новели пропікають душу як 90-градусний спирт.
Але треба, чорт побери, мати ту душу, щоб обпікало! Василь шанує Григора, але добре бачить, як заздрісники, а може і агенти відповідних органів часто підливають йому горілки ; підливають навіть там, де можна не підливати; навіть тоді, коли Григір цього вже не хоче.
Василь повів очима. Туди заходив поет Холодний із своїм дружком. Микола Холодний був парадоксом на ногах.
Казали, що він потерпів від властьімущих, був вигнаний з університету, але і сам став стукачем.
Казали, що він ніжно тріпотів перед власною поезією, як надцінністю, але був мізантропом. Василь знав, що з Холодним було важко спілкуватися. Знав, що у кінці 60-их його вірші 
навіть друкувалися закордоном. Також Василь не вірив, що можна бути водночас людиноненависником і поетом, адже вірші – це переплескування любові із поетового серця до світу.
Зрештою, можна любити абстрактний світ, хмарки-дерева, Чумацький шлях і гірські вершини, але не любити людей, навіть вважати кожного перехожого винним у власному безголів’ї. Так нерідко вироджуються великі пристрасті, набираючи пародійних обрисів…
У 1972–ому році у «Літературній Україні» був надрукований покаянний лист Миколи, де він засуджував «дисидентів», які ведуть український радянський народ на манівці історичного прогресу. Після вимушеного покаяння він розчинився у проваллях сільського вчительства на багато літ…
Казали, що Холодний зненавидів світ, бо той обійшовся з ним жорстоко. Він мав з дитинства покалічене лице. Права половина була у шрамах, що додавало його лицю моторошно-містичного відтінку. Казали, що з ним неможливо спілкуватися, і що він на Чернігівщині працює вчителем російської мови, бо навіть КГБ вважає його несповна розуму.
Раптом у кафе залунало жорстким, напівп’яним фальцетом:
– Вірш «Балада про чорну птицю», написаний мною і моє виконання!
“Трупи клав на вози тридцять третій рочок…
Хоч бери та й гризи комсомольський значок”
– Це… це чиї вірші? Невже Холодного?
– Таки Холодного
– А де ж він?
– Осьо, із шрамом …
– У нього ще лице якесь застигле, ніби він вічно заснулий.
– Ну знаєте, якщо це пише вічно заснулий – то я тричі іспанський льотчик!
– Товариство, якщо він мізантроп, то ми людоїди!
– Нічого подібного у нашій поезії ще не було!
Раптом Холодний почав із кимось голосно сперечатися. Суперечка переростала у вереск.
– Кажу тобі, що ти паслєдній мудило! – крикнув якийсь чоловік до Холодного. – Ти сам пишеш доноси!
– Ах ти, сука! – зверескнув Холодний – Ти падонок совєцкий! Вчепи собі на сраку серпа з молотом, поняв!? І ходи так!
Поетовому опоненту зовсім не подобалися такі різкі переходи. У кафе (інакших назв тоді не знали, а «кав’ярня» була негласно забороненим словом, як «пані і пані») раптом почалася штовханина.
– Відчепися, блядь!
– Та пішов ти…
У розмову втрутився поет Михайло Чхан. Він був фронтовиком, жив недалеко Дніпропетровська. Також писав талановиті вірші і багато пив. Здається, пив кожного року більше і якось відчайдушніше. Час до часу, як цього разу, робив наїзди до столиці, щоб поспілкуватися із близькими за духом людьми, хоча б, як казав, потриматися з ними за одне повітря, щоб потім знову важко і неохоче відповзати на свою зрусифіковану Батьківщину:
– У Миколи хороші вірші! Це талановито, бляха! Краще послухаймо, бо не завжди випадає така нагода – Чхан, як ніхто, розумів, що означає для українського поета жити у якомусь селищі чи містечку, де навіть не пахло ніколи натяком на поезію.
Поета Холодного і його нового ситуативного дружка цього разу якось укоськали.
“Жінка кинула чоловіка і торби на горба.
Подаруй їй, Владико, колосочка з герба”.
У ганделику знову залунала поезія. Навіть істеричний поет і невідь-який та невідь-звідки його дружок, що міг цілком грати роль дружка (подумав Василь) затихли.
Зрештою, Холодний уже був п’яним. Він смалив цигарку за цигаркою і читав, читав, читав… Він не зважав, що його слухають у перекуреному кафе лише кілька людей. Решта потонули, кожен у свою, нірвану. Застигле поетове лице, як страшна гіпсова маска у якомусь підземному театрі тіней, здавалося, цілком байдужою до реакцій підпилої аудиторії. Проте очі були уважними, попри свою начебто холодність і відчуженість.
Василь, будучи майже тверезим і терпляче очікуючи Григора, був упевненим, що Холодний переніс внутрішню трагедію. Не лише переніс, подумав Василь, а несе її далі, як уміє. Бо звідки у нього такі викривлені реакції на довіру і світ друзів? Холодному у дитинстві і юності, коли душа ще така не окріпла, випала заважка ноша. Та що там заважка? Він надірвався від її непомірної для кожного ваги.
– Надірвався – подумав Василь – а інші би були назавше розчавлені…
Навколо віршів Холодного завжди точилися суперечки. Вони легко запам’ятовувалися незвичними образами. У них корова вішалася на тополі, а над містом літав рояль. Там двоє закоханих лежали з відірваними головами – щасливі, що їхні тіла поруч (коли Василь вперше почув цей вірш – він раптом, якось для себе, відразу зрозумів, що Холодний до безтями любив якусь жінку, бо інакше його ніколи би не провідав такий моторошний парадокс). Там юнак просить пробачення в України за те, що він народився, коли вона померла.
Ці вірші годилися для читання з великих трибун і у великих аудиторіях. Такий поет міг повести за собою мільйони людей. Це була висока поезія і водночас зрозумілий трибунний клич. Ці вірші поєднували непоєднуване, як і лице та душа Миколи Холодного. Він потрапив у замкнене коло. Його не любили, сторонилися, навіть дехто люто ненавидів. Ніхто не знає, що пережила душа цього поета, перш ніж застигнути у злісному людиноборчому рум’янці.
У цій чудовій поетичній таверні, де вірші Миколи звучали поруч із одноповерховою лайкою та багатоповерховим матюччям, чиїмись п’яними вимогами і зізнаннями, лицемірством і щирістю, непомітно сходив новий місяць.
До їхнього пияцького пункту збору заходив, із гордими головою та чубом, Григір…
Степан Процюк
