… На початку 1990-х я познайомився з надзвичайно цікавою людиною, яка згодом увійшла до кола найближчих друзів моєї сім’ї. Галина Олексіївна Науменко… Блискучий науковець, дипломат, перекладач… Тривалий час працювала за кордоном, потім очолювала управління дипломатичного протоколу Міністерства закордонних справ України, пізніше перейшла на викладацьку роботу в Дипломатичну академію та в Інститут міжнародних відносин. Я знаю чимало цікавих і курйозних історій, пережитих Галиною Олексіївною. Ось що вона розповідала, зокрема, про візити до України в різні роки двох французьких президентів – Франсуа Міттерана і Валері Жискар д’Естена:
– У Києві, це був 1989-й рік, Франсуа Міттеран зустрічався з Михайлом Горбачовим, обговорювали питання майбутньої об’єднаної Німеччини, переговори проходили у добрій, приязній атмосфері. А починалося все в аеропорту Борисполя. Міттерану, як і зазвичай гостям такого рангу, піднесли пишний свіжоспечений коровай і сказали: ось покуштуйте, пане президенте, який смачний хліб вирощують і випікають на Київщині. Міттеран відщипнув шматочок, покуштував і сказав: «О, справді дуже смачно!». І, повернувшись до мене, 
поцікавився: «А чи можна зробити так, щоб увесь цей коровай я міг забрати з собою до Парижа?». Ну, звичайно ж, можна! І я потурбувалася, щоб йому в літак поклали навіть не один, а кілька таких короваїв.
Міттеран був людиною аристократичною, хоч народився і виріс у сім’ї простого залізничника. Справжній патріарх політики, один із найавторитетніших у світі. Справжній француз. Він знав, що зовні трохи схожий на самого Наполеона, тож іноді навіть якимось незначними жестами чи словами ненароком видавав це своє відчуття. Коли ми вже під’їжджали до Києва зі сторони Борисполя, Міттеран попросив зупинити машину і з великим інтересом почав розглядати панораму зелених пагорбів із золотими куполами Печерської Лаври. Було видно, що на нього ця мальовнича історична панорама справила велике враження.
Під час того візиту Міттеран зробив прогулянку Києвом. Йому дуже сподобалося місто, і він згадав слова генерала де Голля, який ще у 1956 році приїздив до України і сказав про Київ так: «Я бачив багато парків у містах, але жодного разу ще не зустрічав міста посеред парку»….
А за кілька років перед тим у Київ прилітав попередник Міттерана на президентському посту – Валері Жискар д’Естен. Як заведено у таких випадках, тодішнього Голову Президії Верховної Ради України Олексія Ватченка завчасно попередили, що саме він, як номінальний глава української держави, повинен зустрічати гостя. Але Ватченко у такого рівня протокольних церемоніях почувався не дуже вільно і не дуже комфортно, тому несподівано у день самого візиту, коли вже кожна хвилина і кожен крок давно були розписані за дипломатичним протоколом, заманулось йому раптом цю справу на Щербицького перекласти. І коли Ватченку його помічники нагадали, що скоро вже треба виїжджати у Бориспіль, щоб зустрічати Валері Жискар д’Естена, він невдоволено заревів: «Якого такого д’Естена?! От зараз подзвоню Льоньці (йшлося про Брежнєва), і він розбереться, хто цього д’Естена має зустрічати!»
У Ватченка стосунки з Брежнєвим були дуже дружніми. Брежнєв йому навіть свій портрет з написом «Дорогому Алешке от Лёньки!» подарував. Після чого Ватченко постійно тримав цю парсуну на своєму робочому столі таким чином, щоб його співрозмовники не тільки самий портрет, а й напис від Брежнєва бачили: нехай, мовляв, знають, з ким справу мають! Зрозумівши, що назріває неприємність, я почала благати Ватченка: «Зателефонуйте, будь ласка, Щербицькому, уточніть з ним це питання». «А що мені Щербицький?!», – ще дужче заревів Ватченко. Та все ж таки подзвонив. Ну, звичайно, Володимир Васильович відразу дав своєму співрозмовнику відчути «хто тут в домі господар», за якусь хвилину крутої розмови «вправив мізки» Ватченку, і поїхали ми з ним та його дружиною у Бориспіль зустрічати високого французького гостя.
Дружина Ватченка – маленька, повненька, балакуча, колишня медсестра дніпропетровського ліксанупру, де у ті часи тамтешня високопоставлена обласна номенклатура лікувалась. Стоїть жіночка в аеропорту вся напружена, теж до протоколу дипломатичного не дуже звична. І ось коли літак французького президента вже на посадку заходить, раптом я помічаю, що Ватченка від хвилювання починає «сіпати». А дивлячись на нього, і дружина його занервувала. У мене ж із собою завжди є заспокійливі ліки для таких випадків. Згодувала їм обидвом для надійності по кілька пігулок, і тут же сама запереживала: а чи не переборщила? Чи не занадто їх така доза розслабить? Чи не заснуть вони, чого доброго, в автомашині дорогою до Києва?
Нарешті зустріли гостя. Сіли: чоловіки – у першу машину, їхні дружини – у другу, поїхали… Я, перекладачка, приставлена до перших леді, їду з ними у машині. Мої обидві високопоставлені підопічні продовжують 
знайомство, я їм перекладаю і раптом із жахом помічаю: на коліно дружині Валері Жискар д’Естена, на той час однієї з найелегантніших жінок світу, абсолютно панібратськи лягає пухкенька ручка нашої першої леді Ватченко. «Мадам, – звертається вона до Елен, цілком розслабившись під впливом щойно проковтнутих ліків і вирішивши нагадати високій французькій гості про близькі стосунки свого чоловіка з Брежнєвим і з усією тодішньою кремлівською верхівкою, – ми тут з чоловіком у Києві живемо, але мене мало не все московське начальство знає. Адже багато їх з Дніпропетровська вийшли, Брежнєв їх до Москви перетягнув, а я там, у Дніпропетровську, працювала медсестрою в ліксанупрі, до якого вони усі були прикріплені. Доглядала за ними, перев’язки та уколи їм робила… То ж я багатьох теперішніх кремлівських керівників та їхніх дружин не тільки в обличчя добре знаю, я їх запросто навіть по їхніх дупах можу розпізнати»...
Я шокована, я, мабуть, уся побіліла, я гарячково перекладаю щось зовсім інше, що на думку спаде, хоча помічаю при цьому лукаву іронічну посмішку мадам д’Естен, яка, напевно, таки здогадалась, що я перекладаю щось не те…
У самого ж Ватченка мої ліки також пробудили жваву дніпропетровську дружелюбність. Коли наш кортеж нарешті приїхав туди, де мав відбутися обід, Ватченко перший вийшов з машини й кричить до французького президента: «Вилазь, Валері! Ходімо зараз поїмо «на шару» домашньої української ковбаски під горілочку з перцем, огірочків, помідорчиків свіженьких…». Мій колега, французький перекладач, дисципліновано переказує ці слова своєму президентові, безжалісно коментуючи при цьому, що «на шару» означає заохочення для людей бідних або скупуватих.
Що робити? Треба якось рятувати імідж держави. Я втручаюсь і французькою мовою, адже потрібно, щоб це почув саме Валері Жискар д’Естен, звертаюся до його перекладача: «Мсьє! Ви неправильно зрозуміли. Є круглі помідори – «шари» російською мовою, а є продовгуваті – «сливи», так от мова йде саме про круглі помідори, вони смачніші, а не про те, щоб поїсти «на шару». Краще студіюйте російські фразеологізми, шановний колего!…»
***
… Ось така розповідь Галини Олексіївни про візити двох французьких президентів. А я, слухаючи її, пригадував, що ця зустріч Горбачова з Міттераном у Києві була вже другою у тому ж таки 1989 році. Перша відбулася місяців за чотири до того, про неї була дуже цікава стаття у французькому журналі «Paris Match»; я ту статтю переклав українською мовою і опублікував у 16-полосному щотижневику «Україна. Європа. Світ», який тоді виходив на базі нашого журналу «Ранок».
Йшлося у тій статті ось про що.
Коли Горбачов повертався з Іспанії, де перебував з робочим візитом, він заїхав по дорозі у гості до Франсуа Міттерана. Якраз в ту пору Міттеран був у відпустці, відпочивав у своєму власному будиночку в невеликому селищі Лачо неподалік від кордону Франції з Іспанією. Цей одноповерховий будиночок на чотири кімнати мало чим відрізнявся від усіх інших будинків довкола. Купив його Міттеран у місцевого селянина ще 20 років до того, як став президентом. І більшість своїх відпусток проводив у цьому будиночку, прокидаючись вранці, як і всі тутешні жителі, під кукурікання півнів і бекання кіз. Разом зі своєю дружиною Даніель президент Франції залюбки копирсався на овочевих грядках і квіткових клумбах, вели тут вони звичайне домашнє підсобне господарство, купували у сусідів парне молоко, доглядали свою маленьку, на чотири вулики, пасіку… Ось таке, умовно кажучи, «Межигір’я по-французьки». До речі, баночку меду, власноруч викачаного господарями з тих вуликів, Даніель Міттеран подарувала Раїсі Горбачовій.
І от у невеликій вітальні цього скромного сільського дому Міттеран і Горбачов упродовж кількох годин зацікавлено обмінювалися своїм баченням завтрашнього нового, більш надійного і безпечного устрою в Європі, пов’язаного з тими демократичними перемінами, що відбувалися в СРСР в епоху горбачовської перебудови. А восени того ж року обидва лідери зустрілися вже в Києві і продовжили свою розмову, більш детально обговорюючи, зокрема, конкретні проблеми, пов’язані з майбутнім об’єднанням Східної та Західної Німеччини.
Олександр Рущак
