Романи, казки і… рецепти Івана ПРОСЯНИКА

КНЯЗЬ МУХ, ПОВЕЛИТЕЛЬ БЛОХ

Омислив раз один хлопець-сирота навчитись в добрих людей ремесла. Не довго думаючи закинув торбину за плечі та й помандрував куди очі дивляться. Роззирається, розглядається, коли це бачить, чоловік іде, весь чобітьми обвішаний: і великими, і малими. І шкапові, і цапові. Поклонився Сиротенко та й питається:

— А що ви є?
— Я, — відказує гордо чоловік, — чоботар! Не лежить мій товар! Беруть і бояри, і князі, щоб не брьохатись в грязі!
Зрадів Сиротенко — це, напевно, те, що мені й треба! Буду в учні проситися! Коли глип, а чоловік босий. Розхотілось йому людей узувати, а самому босяком ходити. Та й відкланявся.
Іде далі, посвистує. Коли це знову стрічається чоловік — жертки на плечах свитами обвішані. Та все гаптовані, та все вишивані. Сиротенко підступає та й питає:

— А ви хто є?
— Я, — взяв руки в боки чоловік, — кравець! Всяк мій товар знає! Ні боярин, ні князь не минає!
Думав уже до нього хлопець в учні проситися, коли глип, а в того сорочка: латка на латці. Розхотілося йому людей обшивати, а самому й сорочки путньої не мати. Не по мені таке ремесло.
Йде далі. Коли це навстріч дідок сивенький, що молоко. Торбинка в руках, сірячина на плечах — бідак. А хлопець не минає і його питає:

— А хто ви? Хто, дідусю?!
— Я, сину, — відказує гордо дідусь, — старець!
— А чому ж у вас можна навчитися? — не відстає Сиротенко.
— Мудрості, сину, мудрості!
— А користь від неї яка? — допитується хлопець.
— Мудрість, сину, — повчає дідок, — найдорожча в світі!

Зрадів хлопець, та давай проситися, щоб мудрості тої навчитися.
— А чого ж, — відказує старець, — візьму тебе в учні! Тільки сім літ ти мені будеш сином, а я тобі батьком! А батькове слово, знаєш, непорушне. Чи згоден? Ну, тоді поклянися, коли так!
— Хай мене Грім поб’є! Свята Молнія запалить, коли я хоч слово ваше переступлю! — палко хлопець промовляє, руку до серця прикладає, Землю-Матінку цілує.
— Ось і добре! — гладить сиву бороду дідок, — ходімо ж, синку!
Тепер мандрують вони уже вдвох. А дідок мовчить та й мовчить. Хлопець й питається:
— А чого ж ви, батьку, не учите мене мудрості тієї?
— Хто мовчить, той десятьох навчить! — сповага відказує старий.

Чи довго йшли, чи ні, хлопець знову за своє. А названий батько йому: «Прийде час — біда навчить!»
«Це такої науки, — покислів хлопець, — я б і сам навчився!»
Коли це зійшли вони на круту могилу, старий всідається, розв’язує торбину, виймає хлібину та й питається:
— Що це, синку?
— Та хліб! — здивувався Сиротенко. — Що ж іще?!

— Ні, дитино! Це золото!
«Еге, — думає хлопець, — дідок ще трохи й мокрим рядном намаханий.»
А все ж їсть мовчки. Пообідали. Коли де дідок поторпався в поясі — виймає маленький шматочок золота.
— А це що? — питається.
— Та наче б золото? — дивується Сиротенко. — Що ж іще?!

— Ні, дитино! Це смерть!
«Оце так напросився, — і зовсім скис хлопець, — старий видно й, справді, розуму пустився. Та нічого уже не вдієш — клятва!»
Десь так на другий день, опівдні, завів їх шлях до темного-притемного бору. І в такі вони нетрі, в такі дебрі зайшли, що й страшно стало. Коли це чують, ніби хтось на поміч кличе. Кинулись в той бік, а воно чоловік: так побитий, так вмотузований, що ледве живий. Батько з сином його хутенько розв’язали. То він як змолився:
— Дайте мені, люди добрі, хоч скориночку хліба! Золота відсиплю скільки захочете, як жив буду!
— А хто ж ти такий? — питається хлопець.
Той і примовк злякано.
— Та не бійся! — заспокоїв його дідок, — ми мандрівні старці!

— Князь я Великий Київський, — аж заплакав чоловік, — з даниною їхав. Та розбійники всю мою дружину малу перебили, данину забрали! А мене роздягли, зв’язали хижим звірам на поталу!
— Ні срібла, ні золота нам твого не треба, — відказує дідок, — а згадай нас, коли ще раз стрінеш!
Підживився князь та й просить вивести його з бору темного.
— Ось тобі моя сірячина латаная, — каже старий, — ось патериця вишмульганая. Іди отак сам. Нічого нікому не кажи, й нічого по дорозі не бери! Послухаєшся — живим вийдеш! А ні — й Бог святий не допоможе!
— А що, сину, хліб — золото? Ото ж то! — посміхнувся старий.

Відстали вони від князя та й ідуть помаленьку. А розбійники вирішили ще поживитися. Виволікли під дуб лантух золота награбованого та й радяться між собою:
Хто на золото похититься — вб’ємо! І все в нього заберемо. А хто обмине — чіпати не будемо!
Коли це йде сіромаха в свитині, при патеричині. Підійшов, розгорнув той лантух, та як заплаче. Але нічого не взяв, далі пошкандибав. Подивувалися розбійники та й кажуть двом товаришам:

— Ану підіть в місто, накупіть пити-їсти, поки вогонь розведемо, курінь збудуємо! — та й заходилися хмизняк збирати.
Коли це дід з хлопцем надходять. Побачили міх золота. Сиротенко зрадів, а старий так і віджахнувся:
— Смерть! Смерть то, сину! — та тікати, хлопця за собою тягнучи.
— Хитрий дідок! — регочуть розбійники, та й давай знову радитись. — А що, браття, — каже ватаг, — як це золото нам не на п’ятьох, а на трьох поділити? Уб’ємо тих двох дурнів, що в місто подалися!
На цьому й порішили.
А ті два йдуть та й собі радяться:

— Що нам те золото на п’ятьох ділити? — каже один.
— Краще на двох! Більше ж буде! Давай їх потруїмо?! Я траву таку знаю! — та й показує на чемер лапатий.
Ось накупили вони питва-їдва, накидали туди того чемеру, вертають. Тільки дійшли до дуба, а товариші як кинуться на них, та й убили.
— Хе-хе! — сміються, — ще дурні нам їсти-пити принесли!

Та як випили, та як поїли, так і поснули вічним сном.
А дідок з хлопцем провели назирці князя аж ген-ген й назад вертають. Коли бачать, стоїть той міх золота повен і розбійники навкруг мертві.
— А що, — каже названий батько, — чи не я казав — смерть! — та хутенько геть з того місця.
«Еге, — зрадів хлопець, — не простий це дідок! Не дарма я до нього в учні напросився!»

– Так вони мандрували, мандрували, аж поки якось не забрели в Дикий степ. Сіли, розвели вогонь, вечеряють. Коли це як засвистить, як затупотить — половецька сторожа на конях летить.
— А хто велів, — кричать, — на нашій землі, мов на своїй розсідатися?! До хана їх! До хана Утурхана!
— Чи меду хочете ясного, чи кумису хмільного? — мружиться хан Утурхан, борідку пощипуючи.
— Руда вода з рідного краю, хане, жаданіша твоїх медів ясних, твоїх кумисів хмільних! — відказує старий гордо.
Як підхопиться хан, як ошкіриться люто:

— Двадцять п’ять нагаїв старому шайтану!
— Дякую! — поклонився дідусь, скидаючи сорочку, — велику радість ти мені чиниш, хане! За Батьківщину й мука солодка!
А хлопець як вихопиться наперед:
— Тату! Татусю! Та моя ж помста молода солодшою буде!
Тоді підводиться хан Утурхан, кланяється діду та й каже:

— Ідіть з миром! Хто за Батьківщину готовий померти — варт найбільшої похвали!
Пішли вони живі-здорові. Радіють обоє. Як у Руську землю вступили, дідусь й каже:
— Ну ось й пора нам розлучатися!
— Та як же так? — дивується хлопець.

— Пора, сину! Пора! Бо ти мене вже найдорожчим словом привітав — татом назвав! І за мене, старого, і за землю нашу Руську померти був готов. А хто серцем науку бере, той до дна її вичерпує. Іди ж, сину, в світ, будь мудрим, що вуж, правдивим, що земля, сміливим що грім!— обійняв юнака та й зник, ніби його й не було ніколи.
Пожурився, посмутився Сиротенко та й рушив сам по шляху. А вони всі до Києва ведуть. Ось підійшов він до граду стольного. А там вертеп: торговиця йде. Коні ржуть, воли ревуть, верблюди ремигають, а юдки, аж захлинаються. Проштовхався і юнак до торгових рундуків.
Коли це хтось як зикне: «Злодій! Злодій! Ловіть його!» Народ відхлинув, а молодець сам серед майдану опинився, його й вхопили.

— Цей, мабуть! — кричать купці.
Коли це підскакує княжий тивун на коні:
— А що в тебе в торбі? — кричить.
— Та хіба ж не видно по мені, — насмішкувато відказує Сиротенко, — золото!
— Це злодій! Це! — як зарепетує тивун. Мац за торбину, а там буханець черствий-черствісінький, як камінь. — До князя його на суд! — а очі так жадібно блищать, аж палають.

— На суд! На суд! — гукає люд. Та як повалить вслід.
— Віддай мені золото, — шепче тивун, — я тебе відпущу!
А Сиротенко на всю губу:
— Е, ні! Як задумав до князя — веди! Що тобі до мого золота?!
— Ну й погибай на свою дурну голову! — озлився тивун.
— Всі ми в Бога дурні! — одказує юнак та й заходить сміло до княжих палат.

— Ось злодія-татя впіймали! — штовхнув тивун Сиротенка перед князя. — На коліна, смерде! На коліна!
А Сиротенко на коліна не падає, на князя пильно дивиться, а князь на нього.
— То що в тебе у торбі? — стиха мовить князь, — справді золото?!
Хлопець і вийняв черству хлібину. Князь як засміється та:
— Вийдіть всі! — велить. Підходить до юнака, кладе йому руку на плече, — Спасибі тобі, що мовчати вмієш! Правда, ніхто б і не повірив, що ви мене такого нікчемного в нетрях знайшли! Яку за це нагороду хочеш?
— Ти вже, князю, нагородив мене!

— Чим же? — здивувався володар.
— Життям! Розкажи я все прилюдно — навряд чи ж носити мені голову?!
— Де ж ти таким мудрим став?
— Сім літ я цієї науки в названого батька вчився! Хоч зараз глупство більше в ціні!
Звеселився князь:
— Що вірно — то вірно! Але якщо здивуєш мене правдою, в яку б я не повірив — бути тобі при мені радником!
— Якби ти, князю, знав, — усміхнувся юнак, — яке страшне чудовисько зробило наді мною оце наругу, ти б і сам віджахнувся! Дві в нього голови, дві руки, шестеро ніг й один хвіст!
Оторопів князь. Напружив лоба. Губу закусив.
— Та нема такого чудовища в моїм граді! Дуриш ти мене! Дуриш!

Хлопець тоді вікно й відчинив. А тивун саме на коня заскочив та галопом.
— А це, як на те, вершник, ваша ясносте! Он той! Він же мене мало кату не віддав!
— Бути тобі радником! — вигукнув князь вдоволено.
— Може все ж, краще, блазнем? Щоб правду-матінку кожному у вічі різати!
Дуже полюбився володареві мудрий хлопець. На самоті посумувати. На людях пореготати.
Ось якось й каже князь:

— Завтра буде в мене пир на весь мир. І людей тут буде, й людців! Якби ти їм у вічі всю правду сказав! Зможеш?!
А Сиротенко так засмучено йому: «Та зможу!»
— Чого це ти такий невеселий? — стурбувався князь.
— Ну чого мені веселитися, — відказує хлопець, — іншим ти землі, городи, посади роздаєш. Тивунами, ключниками титулуєш. Тільки я один без титула ходжу!
— Чого ж ти хочеш? Вволю й твою волю! — запевняє князь.
— Хочу бути князем! — випалив хлопець.

— Ти що, смерде, плетеш? — насупив брови володар, — князь тут я!
— Ну ти князь над людьми, повелитель над городами! А я хочу бути князем над мухами, повелителем над блохами!
— Що-о? Над мухами і над блохами? — регоче князь. — Бути по твоєму!
— Ну, тоді хай вороги мовчать — ось вам і пергамент, ось вам і печать!

А в пивницях вина-меди бражаться, а в кухницях шквариться-паритися. Пир на весь мир гряде. Всідаються радники-посадники, ловці-молодці, дружина й далека, й близька. Хто з щирого серця, а хто тільки з губи — князя славословлять. А найбільше тивун старається. Коли це Сиротенко заходить ще й з києм в руках. Вікна зачиняє. Підступає:

— Що це ви, — каже, — свинствуєте, хами?! Свої рила брудні, розгодовані в миски сунете? Прямо князю в рота зазираєте! А самі тільки й думаєте, як би більше урвати! Нахаби! Нема на вас управи думаєте? Настала! — та як торохне тим києм тивуна по зашийку. Раз та вдруге. А тоді скарбника. А тоді посадника.
Піднявся крик, гвалт:
— Блазню, що ти собі дозволяєш?! Хапайте його! Бо він всіх нас відлупцює! Кня-я-язю?!
Насупився володар:

— Що це ти витворяєш?
— Лад наводжу! — відказує хлопець-молодець, — чи ж не ви звеличали мене князем мух, повелителем блох! А вони, бачиш, які нахаби — прямо в миски сідають, по зашийках лазять! Розпустилися! Ось я й вирішив їх добре провчити!
Кому регіт, а кому сльози. А найбільше тивунові. Ось і став він думати, як такого небезпечного блазня позбутися. Та й інших підбив.

— Ти, — кажуть, — князю світлий, при нім дурнем виглядаєш! Чи не мітить він на твій пристіл?
І повелів князь Київський, якщо тільки ступить хлопець на землю Руську — голова з пліч!
Довго Сиротенко блукав по світу, аж поки не прибився до царя Болгарського Осьмомисла. Служив вірою та правдою при його столі високім. Та як не гарно на чужині, а свій край, що рай. Зажурився, запечалився Сиротенко та й проситься в царя-государя, аби додому пустив. Зронив Осьмомисл сльозу печальну, дуже вже йому русич полюбився, та й каже:

— Візьми ж з моєї скарбниці стільки злота ясного, скільки можеш нести!
— Не треба мені, — відказує муж зело мудрий, — ані срібла, ані злота! А дай мені землі, скільки можу нести! Та щоб ніхто не відняв, перечити не став — грамоту спиши, що її даруєш мені за вірну службу.
Здивувався вельми Осьмомисл, але волю вволив та й спорядив мужа зело мудрого в дорогу, як подобає.
Тільки виступив Сиротенко в стольнім граді Руськім з купецької лодії, так князю зразу ж і донесли. Зрадів старий володар. Але виду не подає — не годиться своїми словами вертіти. Послав дружинників-гриднів. Ведуть ті мужа мудрого прямо в хороми.

— Що ж ти ослухався мого наказу! — грима князь, — чи вже голова своя не дорога стала! Ступиш на мою землю — з пліч вона полетить?
А муж зело мудр, кинув мішечок із землею болгарською на підлогу тесовую на неї став, поклонився:
— Та я ж, володарю, свою землю маю — на твою не зазіхаю! —щиро засміявся і з князем обійнявся!

МУДРИЙ ДУРЕНЬ

Жив колись на Подолі хлопець Миня. Усім молодець — лиш під шапкою вітерець. Ото ж коли підріс — коваль Вавило молотобойцем і взяв. Як гатоне хлопець по ковадлу, так воно на цілісінький сажень в землю й вгрузло. То й прозвали його Гатилом.
Гамірно в кузні з рана й допізна: витязям — мечі, бондарям — обручі, дівам красним — підківки, щоб озиралися парубки.
А неділенька як приспіє, напече матінка повнісіньку кошулю пампушок та й велить не стерегти хати, а прохачам роздати.

Лиш вийде Миня за ворота, а цуцики вже чекають, зі всього города прибігають. Той кумедно стрибне, той руку лизне, а який приткий, так і носа кирпатого.
— Чи все роздав? Чи ласку мав?!— матуся питає, лиш він на поріг ступає.
— І роздав, і мав, — відказує молодець.— Хто в руку цілував, а хто в…!
А старенька радіє, хоч питати й не сміє: чи кирпата, чи косата до серця припала.
А Києвом на ту пору владарював старий князь. Й мав він доньку-лебідоньку. Та таку вже зніжену, та таку вже звередовану, й світ не бачив. Із-за моря їй подавай, із-за гір присилай, мало не з неба ясного зорі хапай. Ось як стало діві на порі, давай вона женихами перебирати на сміх підіймати:

Тоді батенько на неї назикав, булавою нагрюкав. Так вона ось на які витівки пустилася.
— За того,— каже,—піду, хто мою загадку змислить! А ні — киї по спині!
Як наз’їжджалося молодців: і князів, і витязів. Вона по одному закликає та й питає:
— А що для дівчини наймиліше, найлюбіше, найпотрібніше?
Крутять вони вуса шовкові, мнуть в руках шапочки нові. Один каже: «Батько, ненька! Інший — сторона рідненька!»
А вона, знай, з служницями регоче, як з бідаків жупани скидають, на лавицю вкладають, киями частують.
Долинула та слава лукава й до Мині. Хоч спина в нього й засвербіла, але це півділа. Бо так захотілося князівну обійняти, в шовкові щічки поцілувати.— А благословіть, матінко, до князівни свататись! — кланяється.
— Ой, лишенько ж ти моє,— сплеснула старенька ненька руками, — та тобі й служниця за князівну згодиться!
А він на своєму як став — базаром не зрушиш. Вуса вуглиною підчорнив, лице крейдою підбілив, взяв торбу та й подався.
Йде… На гаву задивився та з мосту в Почайну — шубовсь. Ледве вибрьохався на сухе сяк-так. Глядь, а в торбі отакенний щупак. А тут, де не візьмись, песик-пробігач. Та навплиг, та навскач — лакомину почув. Так вони весело й хоромин княжих дійшли.Сторожа Гатила добре знає — шапочки знімає, пропускає. А на песика натупали, нагримали, так він повертівся, покрутився й за дверима причаївся.
Ось підступає парубок близенько, кланяється князівні низенько:
—Ти будеш княгиня, а я Миня! Прийшов, щоб загадку загадала — не згордувала.
Князівна мало кренделем не вдавилася: «Оце так наречений! В сірячині, в постолах, одразу видно, що за птах!»
– В тебе, видать, парубче, казанок не варить, що сюди припхався? —дивується князівна.
– А як ви взнали? — сторопів Миня. —Я його клепав-клепав, поки він, неначе решето став.
– Та ти, мабуть, впав з печі, як верзеш такі речі!

– А ось й не вгадали!— сміється Миня, — з мосту — та в воду!
– Жаль, тебе нічим почастувати. Хіба київ дати?
– Зате в мене зрання вже є снідання! — радіє Миня. Та лясь того щупака на стола. — Несіть сюди свої киї! Зараз вогонь розведем, обід добрий утнем.
– Що це ти плещеш, дурню?! —розгнівалась князівна.
– Не сам плещу, з Вавилом Силовичем! Витязям — обручі, бондарям — мечі, а дівчатам — парубки, щоб озирались підківки.

—Та в тебе, бачу, зовсім нічого в голові немає!— аж звискнула вередуха.
— Отут ви й не вгадали! Знаєте, — нахиляється до неї Миня довірливо, — скільки було завелося, що страх. Ні вночі спати, ні вдень стати. Так матінка десь дістали такий гребінчик дрібуній-дрібуній, костяний, все вичесали к годині лихій, хоч і довелося мало не цілий день потрудитися.
Тут князівни і зовсім терпець урвався.
— Та тебе, бачу, і до вечора не здихаєшся! Ану кажи швидше, що для дівчини наймиліше, найлюбіше, найпотрібніше? — а сама хап прясельце та подалі з-перед Миніних очей.

А тут псятко таки в палати прошилося. Служниці вмить його впіймали, на шворку прив’язали, а Миня, знай, сміється:
— Крутилося, вертілося, поки в руках опинилося. А ви його подалі з очей!
Князівна від того сміху мало в обморок не впала — леле, розгадав дурило її крутоголовку.
— Це тобі хтось підказав, що розуму не мав! — верескнула,— Бери котрусь дівицю-служницю — буде тобі князівною.
— Е-е, як знати хочете, не те ви торочите! — хитає головою Миня, — матінка казали, що князівна мені служницею буде!

Тут уже її така злість ухопила — велить хлопця псами цькувати. А вони круг Мині, мов круг рідного батечка, навскач… Кричить вона тоді Миню киями частувати, а сторожа шапочки перед Гатилом здіймає, бо силу його богатирську відає. Ледве випхали дівиці гуртом з палат.
Йде він, голову пониривши. А городяни: одні сміються, аж за боки беруться: «Не в ті, Миню, постоли взувся! Не в те корито ткнувся! Чухайся віл з волом, а кінь з конем». А інші розважають: «Та вдар, Миню, об землю лихом, воно й буде тихо!»

— А де ж воно в мене? — питає молодець.
— Та під шапкою! Хай тобі абищо.
«Воно то можна йому й чосу дати, але краще десь у примітнім місці приховати. А раптом знадобиться!» — міркує молодець.

В поле-роздоле виходить, дуб примітний знаходить. Огромезний-здоровезний, тисячолітній. Гіллю суху ламає, ямицю глибоку копає. А воно стук-брязь. «Що тут таке?» — здивувався Миня. А воно — скриня. Та чималезна, та здоровезна. Поки вгору звів, аж упрів. Відчиняє…матінко рідненька — убрання богатирське. Нагруддя залізами ковані, напліччя сріблами полямовані, а шолом — так золотом із сонцем й перегукується. Аж присвиснув Гатило.
Коли це враз, мов з-під землі, кінь перед ним вродився. Копитом траву чеше, вогонь креше…
питається: «Як тебе, витязю, нести: понад землею, чи понад небесами?»
– Еге, високо підійматись — низько падати! Посередині! Тільки дай приміряю оце нині.
Обрядився і, мов у тім вбранні богатирськім вродився.

– Тепер у нім не сором й в княжий дім! Шпар! Та не торкайся хмар!
А вередуха саме косу чесала, з вранішньої пригоди батечку реготала, коли зирк у вікно, бо освітилося воно: в’їжджає у ворота богатир — кінь сив, сам стосил. Груди залізами ковані, напліччя сріблами полямовані, шолом з сонечком ясним перекликається, а з лиця — хоч воду пий.

– Ой, батечку, біля мене постій! Ото наречений мій! — скрикнула радо.
Ось вступає богатир в палати поважно, йде обтяжно: меч харалужний при боці, булавище грізна на отороці. Шолом золотий здіймає, кудрями мостовини ясенові торкає:
– Князівно ж моя мила, привітай Гатила. А щоб великих клопотів вам не мати, краще мене рушником пов’язати.