Я дійшла до кінця «Амадоки». Там вогко і моторошно, пахне цвіллю і таємницями. На початку історія прикидається любовним романом. Раптом легка прогулянка перетворюється на експедицію. Хек! Брязь! – і я виснажливо розкопую могильник. Богдан іде добровольцем на фронт, дістає поранення, тратить пам’ять. У лікарні чоловіка з пошрамованим лицем знаходить Романа. Ця жінка твердить, що Богдан – її чоловік.
Авторка сипле жаскі натяки і розставляє пастки запитань. Я заковтую гачки і швидко просуваюся текстом. Сюжет напружений, хочеться знати, що буде далі. Богдан і Романа переїздять на чужу дачу за Києвом. Хата повниться старими фото і речами археолога. Богдан не пізнає ні тріски. Романа оповідає йому про бабу Уляну та її сестер, які виховували хлопця малим. Розкопую другий шар тексту: родинну історію ХХ століття. Друга світова, Голокост, заборонене кохання, українські повстанці, НКВС.
У одному місці я нарахувала 11 дієслів, якими авторка описала товкотнечу голубів. Деякі читачі на Goodreads дорікають їй багатослів’ям. А мені здається, що Софія Андрухович кайфувала від писання. Вона створювала “Амадоку” п’ять років. Роман насичений барвами, звуками, запахами. Авторка докладно описує всі предмети, педантично тче атмосферу часу. “Амадока” – для терплячих читачів. Насолоджуйся цим пишнотрав’ям або покинь із криком “Не моє!”.
Богдан і Романа борюкаються в затхлій хаті. Уляна і Пінхас сунуть до прірви. Текст дуже тілесний. Авторка повільно залізає під шкіру своїх героїв, СТАЄ ними. Це майстерність, від якої мурашки по шкірі. Це майже занадто. Ви помітили, що Андрухович добре вдаються сексуальні сцени? Із хірургічною точністю.
… Стає зрозумілим зв’язок між професором і Зоєю. Авторка винахідливо колошматить героїв. Десь між рядками згадую її попередній роман – “Фелікс. Австрія”. Це ж тістечко з кремом серед склепної тиші і пташиних криків над “Амадокою”!
Сцена порожніє. Богдан, Романа, Уляна і всі відходять. З’являється пласт про Зерових і Петрова-Домонтовича. Авторка оживляє мертвих за фотографіями і листами. Вони не давали спокою їй, а тепер і мені. Іноді роман нагадує хворобу. Гарячі й морозні хвилі, сухий кашель, течія з носа. Ігри пам’яті, марення і забуття. У якісь миті я відчуваю слабкість: хочеться дочитати й одужати.
У німецькому перекладі “Амадоку” видали у трьох частинах: “Історія Романи”, “Історія Уляни” та “Історія Софії”. Насправді остання частина – “Історія Миколи й Віктора”.
З “Амадокою” я знову відчула, як це – насолоджуватися літературою. Це висока кухня, а не ятка з шашликами. До цієї книжки треба бути готовими. Здається, я йшла до неї дуже довго: від шкільного курсу історії крізь університет, захист дисертації, роки читання, писання, редагування. Я думаю, що “Амадока” – один із інтелектуально найпотужніших українських романів доби незалежності. Є відчуття, що українська література сама себе звільнила: поглянула в вічі історії, страхам, проговорила травми поколінь. Це схоже на роман-психотерапію. У терапію не кидаються зопалу. Це не підлітковий бунт і епатаж, це нарешті зрілість.
Кінцівка видається логічною. З того місця, де ми прощаємося з Романою, можна писати продовження. Сподіваюся, що його не буде. Авторка не лишає нас із носом, а запрошує думати і співтворити історію – цілком у дусі всієї “Амадоки”. А ви читали? Що скажете?
Далі – СПОЙЛЕР.
“…Не володіючи собою, він міг штовхнути її. Міг розбити вітрину. Міг напасти на когось із перехожих. Такого ще не траплялось, оскільки вони надто рідко виїздили удвох із будинку. Дотепер Романа вважала, що Богдану ще надто рано виходити назовні. Він не протестував, занурений більшість часу в апатію і бездіяльність” (с. 747).
Яка людина добровільно залізе в такі стосунки??? Певно, та, в якої ще більше внутрішніх проблем, ніж у об’єкта власності.
Що не так із Романою? Моя думка: колись у неї був чоловік і з ним сталося щось недобре. Романа не “впізнала Богдана за контуром губ”, а від початку на якомусь рівні знала, що творить подвійну маніпуляцію: нав’язує чужому чоловіку чужу (Богданову) ідентичність. Тобто жертвами цієї гри стали двоє чоловіків. Чому вона це робить? Я думаю, що це психічний розлад (можливо, не один).
Anita Winkelmeier
