Два роки тому я прочитала роман Тані Пʼянкової «Чужі гріхи». Він перевернув мені душу і збурив емоції. Тож довго не наважувалася братися за читання роману «Вік червоних мурах», бо навіть боялася уявити, якої емоційної напруги може сягати роман авторки про Голодомор, якщо на основі сільської побутової історії вона створила настільки болючий і сповнений трагізму твір.
Але розуміла, що колись таки маю зважитись. І цей час настав. Роман «Вік червоних мурах» (видавництво Наш Формат) я прочитала і найперше, що хочу сказати – страшнішої й боліснішої книжки не читала за все своє життя. Душа розривалася на молекули, а розум не хотів вірити й сприймати описане. Я читала повільно і дозовано. Лише так можна було хоч якось дати собі раду зі своїми емоціями. І навіть зараз, коли минуло вже кілька днів після прочитання, мені дуже важко обʼєктивно описати книжку.
Події роману розгортаються з кінця зими й до початку літа 1933 року в селі Мачухи на Полтавщині. Зайве нагадувати, що це був найважчий період Голодомору. Сформовані партією буксирні бригади вже відібрали від людей останнє, а сякі-такі родинні цінності, які в Торгсині можна було виміняти на харч, вже давно закінчилися. Люди втрачали не тільки 
життєві сили, а й людську подобу. Всіма їхніми діями та думками керував Голод.
Свою розповідь авторка веде від імені трьох персонажів. Саме їх очима ми бачимо ці страшні події. Дійові особи знаходяться в, так би мовити, різних соціальних таборах, тож читачеві відкривається багатостороння картина світу. Тому я опишу їх усіх докладно.
Дуся, Євдокія – девʼятнадцятирічна дівчина, старша донька Ганни та Тимофія Рибок. Після того, як комуністи за непокору забрали й вивезли в невідомому напрямку її батька, дівчина стала головною опорою матері та пʼятнадцятирічному братові Мирославу. Сильна духом, співчутлива, але глибоко травмована подіями, що розгортаються навколо. Вона готова захищати близьких, навіть ризикуючи собою. Дуся постійно намагається знайти баланс між боротьбою за виживання і збереженням моральних принципів. Дуся – це серце і душа цієї історії. Вона уособлює жінку, яка, попри всі труднощі, намагається зберегти тепло, людяність і зв’язок із рідною землею.
Свирид Сучок – сільський активіст, посібник червоних комісарів. Колись він був звичайним сільським трударем, але життєва трагедія надламала чоловіка і з приходом совєтської влади він став на шлях протистояння зі своїми односельцями. Свирид – це символ колаборації з репресивною системою. Перебуваючи в постійному страху за своє життя, він виконує злочинні накази, які приносять страждання людям. Його образ підкреслює, як тоталітарна система руйнує не лише життя своїх жертв, а й тих, хто став її інструментом. В житті Свирида ми бачимо двох жінок: горда й непокірна Ганна, яку чоловік кохає ще з юності і яка колись вибрала його товариша Тимофія та тиха й лагідна Тамара, яка, попри все, безмежно кохає Свирида. Внутрішні демони мордують чоловіка, тож у читача він може викликати змішані емоції – від осуду до розуміння.
Найбільш суперечливою фігурою в романі є третя оповідачка – Соля, Соломія. Це дружина партійного функціонера Олексія Баші, якого направили в Мачухи для «боротьби з куркулями». Солі тридцять три роки, вона втратила єдину дитину і перебуває в складному психічному стані. Її розлад спричинив ожиріння і лікарі лікують пацієнтку голодуванням. Соля дуже важко переносить цю «терапію». Складними є її стосунки з чоловіком. Олексій відгородив дружину від усього світу і вона навіть не уявляє, які жахи відбуваються за огорожею пансіонату, де проходить її лікування. Та одного разу жінка нарешті побачить реальну картину світу і це кардинально змінить її життя. І не тільки її.
Головна особливість твору – його символічність і метафоричність. Червоні мурахи виступають алегорією системи, що придушує індивідуальність, змушуючи людей коритися та жити за її жорстокими правилами. Навіть голоду авторка надала рис живої істоти – монстра, який підпорядковує людей своїй волі, спустошує духовно і морально.
Голодомор 1932-1933 років – це найтрагічніша сторінка української історії. Через призму цієї трагедії авторка досліджує травми, що назавжди змінили українське суспільство, залишивши шрами не лише на фізичному, але й на ментальному рівні. Це не просто документальна розповідь, а жива, емоційно насичена історія, яка показує, як ця трагедія знищувала села, сім’ї й особистості. Авторка не зупиняється лише на статистиці чи загальних описах. Через детально прописаних персонажів читач відчуває весь спектр емоцій – від відчаю до гніву, від страху до примарної надії. Авторка створює атмосферу, що вражає своєю реалістичністю, занурюючи читача в страшну дійсність тих років. Роман написаний без зайвого пафосу, але з величезною емпатією до жертв Голодомору.
Таня Пʼянкова великий майстер драматичного жанру. Вона пише так, що читач відчуває весь жах описаних подій на клітинному рівні. Це література високої полиці. Тож не дивно, що романом «Вік червоних мурах» зацікавились багато іноземних видавництв. На сьогодні твір перекладено польською, чеською, німецькою та литовською мовами. Сподіваюсь, згодом цей список буде значно більшим. І це велике досягнення не лише для авторки, а й загалом для України. Бо кожен іноземець, який прочитає цю книжку та дізнається про ту велику трагедію, яку пережили українці, зрозуміє, чому в нашій сьогоднішній боротьбі немає місця компромісу з ворогом. Це питання виживання нації.
«Вік червоних мурах» варто прочитати кожному, хто знайде в собі моральні сили для цього. Цей твір є важливим не лише з художньої, але й з історичної точки зору. Він досліджує одну з найтрагічніших сторінок історії, яка залишила глибокий відбиток у свідомості українського народу та нагадує сучасникам, наскільки важливо пам’ятати про Голодомор, аби подібні трагедії більше ніколи не повторилися.
Галина Новосад
