В Науковій бібліотеці імені Михайла Максимовича відбувся творчий вечір письменника Олександра Балабка. Це був вечір однокурсника.., і мені згадався випадок зі студентських днів…
Тоді часто доводилось на абонементі книжки визичувати, а іноді у читалці сидіти. Десь наприкінці першого курсу я виписав на читальну залу через генеральний каталог (у короткому не було) праці Максимовича. З фондосховища прийшла… відмова.
Повторив замовлення – те ж саме!
Спускаюсь вниз, у підвал, до фондів. Там мене зустрічає щось ростом невеличке, невизначеного віку, але гострооке:
— А ви знаєтє, что Максімовіч – запрєщонний пісатєль? – наголос на «запрєщонний», підсилений торохким задньопіднебінним «р».
— Ким, — питаю, — запрєщонний? Якою Постановою? Про «Звєзду» і «Лєнінград»…?
Воно скліпнуло і витріщилось.
А я, відчувши, що збив запрєщателя з пантелику, нахабнію і натхненно «гружу» його, що, мовляв, пишу дипломну про Максимовича — першого ректора Київського університету, великого друга Шевченка, чиє ім’я тепер університет і носить. А ще, щоб страшніше було, додаю, що список літератури мені рекомендував керівник дипломної роботи!
Запрєщатель знітився…
Одним словом, книжки я отримав.
З усього того видно, що книжки були часто «запрєщонниє» із власної заповзятливої ініціативи бібліотечних працівників, інакше хіба би я тоді отримав Максимовича?!
Таке часто тоді траплялося.
Саме з ініціативи подібних дурноверхих. Якось Григорій Штонь розповідав мені обурено, що до Інституту літератури, де він тоді працював, з однієї поважної київської бібліотеки надійшов лист з проханням скласти список – чуйте! – книг, які слід би було вилучити з фондів загального доступу і перевести у «спецхран».
Воістину, як писав незабутній Олексанлр Ільченко, усердя до усердя! А Наукова бібліотека сьогодні – імені «запрєщонного пісатєля» Максимовича.
Вони знову зустрілись, два Великі. Два великі друзі. Тарас і «старе ледащо», як жартома писав Шевченко в листах про невтомного вченого, якого насправді дуже любив. Іменем одного названий університет, другого — ровесниця читальня.
Василь Портяк
