28 лютого 1938 року в Москві був виконаний розстрільний вирок щодо українського письменника, поета-неосимволіста, журналіста й перекладача Дмитра Тася (Дмитра Михайловича Могилянського). Народився 10 лютого (за новим стилем) 1901 року в Чернігові. Його батько, письменник Михайло Могилянський, з ранніх років знайомив дітей з поезією, культурою, спонукав учити іноземні мови.
Сестра Дмитра Лідія (Ладя) увійшла в українську літературу як талановита поетеса. Спочатку родина жила у Петербурзі, а з 1917 року – у Чернігові. Дмитро закінчив Чернігівську гімназію та Чернігівський педагогічний інститут. Перші вірші опублікував у 1918 році у чернігівській 
земській газеті. Потім були публікації у збірках «Голод» (Чернігів, 1919), «Квартали» (Харків, 1924) та інших виданнях.
У 1925 році Дмитро переїхав до Києва, з 1930 року жив і працював у Харкові. Був літературним співробітником у видавництві «Радянська школа», часописах «Пролетарська Правда», «Знання», «Соціалістична перебудова», «Піонерія» та інших. Видав дві збірки оповідань «Ведмеді танцюють» (1927 р.) і «Сад» (1930 р.), перекладав українською мовою твори Антона Чехова.
Наприкінці січня 1938 року Дмитро Тась був заарештований. Його звинуватили в «активній контрреволюційній роботі на Україні» та засудили до розстрілу. 28 лютого вирок було виконано. Трагічна доля спіткала і його сестру, поетесу Ладю Могилянську, яка була розстріляна улітку 1937 року за сфабрикованим обвинуваченням органами НКВС.
Один лише вірш, аби зрозуміти рівень розстріляного українського поета Дмитро Тася (Дмитра Михайловича Могилянського)
Ярослав Волерт
На могилі Коцюбинського
Ще в горах Болдиних крізь сон
Дрімають келії чернечі,
Дзвіниці Троїцької плечі
Орнаментують злами грон.
І тиша сіється снігами,
В ярах навколюшки стає,
І навшпиньках іде за нами,
Й шепоче тихо про своє…
Ось тут, мов дим, пливли з долин
Десенські піняві тумани,
Інтимних далів рух і плин,
Завіса вічної омани.
…Убори скинуто з полів,
Діброви золото вдягають.
О, не злічити тих голів
Спустошеного війська-гаю!
О, не злічити тих змагань,
Ракет небесного намету,
Що осінь, костяна яга,
Влучила в пісню кулемета…
О, не злічити тих офір —
Смертей одважних і веселих,
Коли на іскру били зір
Кресалодухі, горді зела!..
Отут. Мов дим. І монастир
Забув криваву січу й змову
І в сніг, мов древній богатир,
Встромив печаль свою зимову.
Зима – снігурка срібнокоса.
Який разючий сонця блиск.
Вітрець кришталь сніжини носить
Й кладе на білий обеліск…
Любов загасла, встала шана.
Минули страдницькі годи,
І поржавів вінок бляшаний…
О, я ходив тут молодий,
Із серцем радісно-тривожним,
Ловив прийдешніх кланів тінь
І з кожним роком, роком кожним
Втрачав огонь ясних хотінь.
Та осінь – прозоріння ясне:
Через сніги, дуби столітні —
Не зрушить з варти і не засне
Рук мозолястих твір новітній!
Залізні ферми в дуг систему,
Злютований склепінням зміст,
Дзвінким єднанням ранить тему
Через Десну потужний міст.
Ще в горах Болдиних крізь сон
Дрімають келії чернечі,
Дзвіниці Троїцької плечі
Орнаментують злами грон…
Проте – даремно. Вік одмер,
Сковзнув печерою і тінню
Застиг в улозі. А тепер —
І брость, і парості, й хотіння
Під білим шаром цих снігів,
Мов корінь дуба чи вільхи —
Дрімають чуло та нервово.
І не народжене ще слово
Уже зростає, вже дзвенить,
Уже в обіймах всесвіт тулить…
Які ж незаймані вони,
Як легко про віки забули!
І, дивлячись на цих дівчаток,
Що в сніжки грають, хочеш брать
Руками сніг, на кулі м’яти:
– Не ждіть від нас тепер добра!
В чоло!
За комір!
Просто в скроню! —
І сміх лунає без кінця…
Горять намучені долоні,
Блищать роз’ятрені серця!
Серця палають, як походні:
– За комір!
В скроню!
У чоло! —
Набоєм вчора прогуло,
Й любовно встало вже Сьогодні.
Й любовно запалило ватру
Снаги, змагання та хотінь.
Ось поміж круч блукає тінь
Передчуття палкого Завтра…
Зростає радісна земля
Моїх дідів – моїх онуків,
І сніг бере в гарячі руки,
І зір у далечінь встромля…
Зима – снігурка срібнокоса,
Який разючий сонця блиск!
Вітрець кришталь сніжини носить
Й кладе на мудрий обеліск.
