Культура

Колядки — як демонстрація непокори

І ще трохи коляди. Із 80-х… У ті застійні часи ходити з колядками було ризиковано. Ми знали, що за кілька років до нас у студентів нашого ж журфаку Київського університету були проблеми за такий «проізвол». І все ж ішли… Співали не Син Божий, а Рік новий народився. Ходили не 6-7 січня, як годиться, а напередодні Нового року…

І хоч у такий, трохи викривлений спосіб, та все ж намагалися зберегти традиції.

Удень водили Козу центральними вулицями Києва, Хрещатиком із заходом на теперішній Майдан. А ввечері – традиційно йшли до українських письменників.

Збереглися світлини колядок у Ліни Костенко, Івана Драча, подружжя Володимира Дрозда та Ірини Жиленко, Сергія Плачинди, нашого улюбленого викладача – Юрія Лисенка (Юрка Позаяка).

А ще – Іван Білик, Петро Осадчук, Микола Жулинський, Петро Перебийніс, Юрій Рогоза, Віктор Терен та багато-багато інших, усіх зараз не перелічиш…

Але це були не просто колядки. Може, трохи й пафосно, але тоді це була й своєрідна демонстрація непокори, українського духу та гідності… А ще незриме єднання з поколінням шістдесятників. Адже ми знали — вони стоять на порозі, нас чекають. Ми відчували це…

Вони справді нас чекали щороку і вірили, що ми переймемо, збережемо і понесемо далі цей дух нації. А як же інакше?

З Різдвом Христовим! І всім нам Перемоги!

Ірина Філіпчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.