Ексклюзивна хвиля

Різдвяна ялинка для Владека

Люди не перестають бути, доки про них згадують. На цей Святвечір, окрім своїх рідних, я запросив Владека, свого студентського товариша. Запросив своїм спомином… «Беструсівнаголубабу», — скоромовкою каже дідо з ціпком і клунками, сідаючи в автобус ПАЗ, що прямує з Тернополя в керунку Івано-Франківська. Ні водій, ні пасажири в салоні ніяк не реагують на слова літнього чоловіка. Чому? Виявляється, на Тернопіллі є село Струсів, а неподалік від нього, на роздоріжжі, стоїть бовван — спортсменка з веслом (такі взірці соцреалізму були повсюди у ті часи). Так от, місцеві мешканці нарекли cей витвір радянського мистецтва «голою бабою». Тому пасажири, яким треба було, скажімо, у Варваринці, і уточнювали у водія тутешнім діалектом: «Без Струсів на «голу бабу»…

Цю бувальщину вперше вповів мені Володя Горбовий, мій однокурсник по факультету журналістики у Львівському університеті. Він був з тих країв. Потім я чув її від нього не раз в ріжних компаніях. О, Владек – так ми’го кликали – любив компанії! Але й компанії любили його! Серед кого б не був — і серед однолітків, і поміж старшими людьми — Владек завдяки природним і набутим власними зусиллями здібностям, дотепности і, почасти, сарказму, миттєвій реакції на чужі жарти завойовував увагу майже одразу. Його хотілося слухати.

Владек був ерудитом. Як казали, «начитаний». Мав гострий розум і володів широким спектром зацікавлень. Справді, читав багато – не раз заставав його за книжкою, любив в бібліотеці посидіти. Якось навіть стався з ним кумедний трафунок: з університетської бібліотеки намагався винести три томики творів… Лєніна. Не вдалося – перепинили на вахті. Затримали. Був якийсь розбір польотів з цього, погодьмось, небуденного інциденту, але перед «інквізиторами», вочевидь, постало питання: як можна карати через твори вождя? Тому обійшлося. А Владек серед нашого товариства вкотре постав мало не героєм. Вчився він добре, хоча сказати, що ретельно готувався до занять, не можу. Проте завжди був готовий скласти іспит, причому незалежно від предмету. Нерідко й мені помагав. Почасти — несподіваним чином.

На носі екзамен з філософії. Я не готовий до іспиту – купа пропущених занять, нерозділене кохання, ще якісь особисті негаразди. Не до філософії, як кажуть. Тому приймаємо рішення: замість мене здавати екзамен йде Владек. А чому б ні? Вчилися ми в різних групах, викладачка навряд чи мене запам’ятала, оскільки дуже рідко бачила на своїх лекціях, а лабораторні заняття і семінари провадила не вона. Про всяк випадок, Владек ще й одягнув мої окуляри. З діоптріями. Відтак, після успішно складеного іспиту, казав, що подивуванню пані професорки, коли його побачила, не було меж: «Ви-и-и — Ону-уфрик?!»

Це він придумав моє – «Шурік». Точніше, ввів його в спудейське середовище. Справа в тім, що Шуріком називали мене ще в школі, про що я й розповів Владеку. «То й будеш собі Шуріком», — безапеляційно ствердив він. Ми, натомість, зросійщили прізвище Горбовий на Бугров. Однак воно не прижилося і так його кликали вкрай рідко. Хіба позаочі. А до мене, як Шуріка, зверталися не лише однокурсники, але й у сім’ї Володі.

Річ в тім, що якийсь час я квартирував у хаті Горбових. З якоїсь причини (насправді здогадуюся з якої, але це, як кажуть, зовсім інша історія) мені не дали гуртожиток, то довелося шукати помешкання. Грошей не було і винаймати квартиру не було як. Ось тоді Владек і запропонував поселитися у нього вдома: сім’я недавно переїхала до Львова і придбала тут невелике обійстя. «Помістимося», — казав, запрошуючи мене на оглядини «фазенди» — так називав свій будинок, що розташовувався на околиці міста, за штрикою і парком, якщо не зраджує пам’ять, і виглядав справді як фазенда (хоча звідки нам тоді було знати як виглядає фазенда?). То була невелика, досить чепурна і затишна, сільського типу хата на дві чи три кімнати з кухнею, а ще — мансардою з окремим входом з вулиці. Ось ця мансарда зі стрімкими залізними сходами і стала моїм помешканням.

Коли познайомився з мамою товариша, зрозумів, що затишок в оселі – від неї. То була проста сільська жінка, як пізніше дізнався, з нелегкою долею. Переселенка. Я любив її слухати. Нагадувала мені мою маму. Мешкали тут також Богдан і Данка, старші брат і сестра Володі. Інших його сестер я не знав. То була красива і щира в стосунках родина. Небагата, але щедра. А ще — патріотична. І я на якийсь час став ще одним членом цієї сім’ї. Ми часто вечеряли разом — за цікавими розповідями, спогадами, роздумами провели не одну годину. Дискутували, іноді сперечалися: і про політику, і про літературу чи кіно, і про музику. Найчастіше з Богданом – він нас виховував і «вчив житии». А ще вирощував пророслу пшеницю на вікні. Проте так і не зумів нікого з нас підсадити на цю «корисну їжу».

Сьогодні вже й не пригадаю, на яких умовах жив на «фазенді» Горбових – чи платив за помешкання, чи ні? Швидше за все, не платив. Хіба привозив з дому продукти на всіх – картоплю, молоко чи сир, яйця, іноді якесь м’ясо, щось купував до столу — як і кожен член сім’ї. Часи були неситні.

До речі, мама називала Володю то Влодком, то Ладзьом.
Чим ми займалися, крім (а чи замість) навчання? Вже сам собою Львів вабив особливою атмосферою. Львовом хотілося дихати. Вбирати в себе його аромати, бути частиною цього дивовижного, як для сільського хлопчини, мегаполісу. І ми віддавалися спокусам міста сповна – від звичайних прогулянок вузькими вуличками, відвідин виставок, модних публічних лекцій, музеїв та концертів і до тусовок (хоча такого поняття як «тусовка» тоді ще не було) в «злачних» місцях… Скажімо, часто нездоланною перешкодою на дорозі до універу ставала… «Веселка». Кафе, в якому ми з Владеком (і не лише ми з нашої компанії) проводили купу часу. Пиво лилося рікою. Там ми мали навіть свою фірмову білу курточку офіціанта з логотипом «В», і, бувало, розносили гальбу за гальбою пінний нектар спраглим побратимам.

«Веселка», попри всю свою савєцкість, виріжнялася творчою атмосферою, і велися тут нерідко інтелектуальні бесіди. Не раз опинялися ми за одним столиком з молоденькими викладачками, а якось Владек у «Веселці» навіть залік здавав. (І, на завершення цього спогаду, перл від Ганса, тобто Олега Ганущака: «Нєт повєсті печальнєє на свєтє, чєм повєсть о «Веселкє» і банкетє»; це коли улюблена кафешка була зачинена, про що сповіщала вивіска на дверях).

Любили ми навідатись (знову ж таки, як в кишенях не було порожньо) і в культовий заклад на площі Ринок «За спіной у савєцкой власті». Так поміж нас називалося кафе «Кентавр» (донині існує!), яке розташовувалось позаду Ратуші, себто міської ради. (Звідси і неофіційна назва). Саме тут Владек присадив мене на Vana Tallinn – 1 рубль коштував стопарик цього божественного напою. Тепер, через десятиліття, коли випадає нагода посмакувати цей лікер, завжди згадую Львів. Місто свободи і любови, український центр хіпі на той час, і ми були часткою «покоління квітів»…

Серед тогочасних наших захоплень — музика, звісно. Коли була можливість, ходили на концерти. Пам’ятаю, слухали популярного в ті роки Czesławа Niemenа, унікальний прибалтійський гурт «Hortus Musicus» (після концерту запросили музикантів в модну кафешку «Юність» на Майорівці і провели з ними чудовий вечір). Іншого разу під час виступу угорської рок-групи (чи не «Locomotiv GT» то був?) не лише подерли футболки на собі, але разом з іншими фанатами ламали стільці в залі та виносили браму філармонії. Кльово (такий сленг був тоді у вжитку) відірвались. До речі, на нашому курсі була своя музична група, досить популярна в студентському середовищі не лише університету. Але про це, напевно, найкраще можуть розповісти Юрко Максим’юк, Ромко Пришляк, Юрко Шесталюк, Ваня Ковтонюк і Валя Бондар — учасники групи.

В студентські роки, пам’ятаю, нам катастрофічно бракувало гррошей, тому доводилося підробляти. Влаштувався якось Владек сторожем на складах пивзаводу, десь в районі Підзамча. Він влаштувався, а нам що робити, його безробітним побратимам? Тоді в чиїйсь голові, можливо, і його, визрів геніальний план, який одразу ж і почав реалізовуватись. Ми, група товаришів, під покровом ночі виносили зі складів, які охороняв Владек, кілька ящиків підготованих для розливу пива порожніх пляшок (вартість однієї — 12 копійок), і залишали їх у когось з наших, що неподалік мешкав, на тимчасове зберігання. Відтак, наступного ж дня, здавали пляшки — щоб далеко не ходити — на пункті прийому склотари, що був на тому ж складі, з якого ці пляшки були, якщо називати речі своїми іменами, поцуплені напередодні. Отакий бізнес. Щоправда, тривав він недовго: приймальник склотари звернув увагу, що всі пляшки були без етикеток, чисто вимитими і навіть відсортованими, тобто, сьогодні здавали лише білі пляшки, іншого разу – лише зелені. Таким чином, Владек позбувся блатної роботи, та й ми – заробітку. Ще пригадую, довелось нам якось чистити величезну винну цистерну у Винниках. Хоча випари з тої гігантської бочки приємно дурманили, робота виснажувала. Тому покинули її наступного ж дня. Розвантажували і мішки на залізничній станції…

Пізніше започаткували більш цивілізований бізнес. На львівській барахолці скуповували старі подерті джинси (тоді вони ще не були в тренді, як зараз — мода була на потерті і варені), і з них я шив… кашкети. Навчили мене цьому ремеслу батьки ще змалку. Маю сказати, що мої мама і тато були добрими кравцями – вивчилися в майстра-австріяка ще до совітів, і у вільний від основної роботи в колгоспі час, зазвичай взимку, шили-перешивали одяг чи не всім сельчанам. Вдома було дві швейні машинки: мамина Singer, і татова – Kayser. Отож, на вихідні я їхав додому – це кілометрів 80 від Львова, і за татовими лекалами шив картузи, навіть з косичкою над дашком. Три за суботу вспівав. Продавали ми їх на тій же барахолці, і правили за кожний кашкет 15 рублів. За три отримували 45! На ті роки то були грубі гроші!

Треба віддати належне, Владек був майстерним гендлярем: вмів зацікавити покупця, не тривіально (нині сказали б – креативно) представити товар, поторгуватися для годиться і вигідно сплавити «витвори кравецького мистецтва», проявляючи при цьому неабиякі комунікативні здібності. Купували ті кашкети чомусь здебільшого грузини. Отоді ми розкошували! Ні в чому собі не відмовляли. (З тих заробітків я купив перший справжній Wrangler; пізніше, додавши до зароблених від ґешефту кашкетами коштів офіційно отримані гроші за якусь роботу на кафедрі (підробляв в якості лаборанта), придбав собі англійський вельветовий костюм-трійку. О, що то був за анцуг! Здається, ліпшого в мене ніколи й не було).

Владек, до речі, вмів одягатися. Так, почасти екстравагантно, але завжди – зі смаком. Сміливо поєднував, здавалося б, непоєднувані в одязі речі, але на ньому воно виглядало органічно. Пам’ятаю його фірмовий болоньєвий плащ кольору небесної блакиті, яким іноді давав і мені фраєрнутися… Навіть зовнішнім виглядом виріжнявся, що мало свідчити про його самодостатність і незалежність. А й справді: ніхто не скаже, що Володя Горбовий був сірим. Причому, це стосувалося як його зовнішності, так і внутрішнього світу. Очевидно, такими ж самобутніми та яскравими були його публікації в пресі. Не можу судити, оскільки не читав. Але, судячи з відгуків колег, і в «Ленінській молоді», і в «Ратуші» Володимир Горбовий (тут його знали ще і як Горбі, виявляється) був висококласним журналістом, «золотим пером». (Згадалася наша з Владеком давня дискусія щодо журналістики… Я вважав, що не можна вивчитися на журналіста. Так, на інженера – можна, на юриста — можна, на лікаря – можна, на вчителя – можна… А як вивчитися на журналіста? Якщо не вмієш писати, то як цьому тебе хтось годен навчити? Реальність позбиткувалася над нами обома: нині журналістами вважають себе всі, хто знає букви).

Спогади…
Прикро, але пам’ять людська має вади, і сьогодні, через десятиліття, не завжди згадаєш, якими ми були і як нам було… Зникли окремі події, зітерлися важливі деталі, втратили гостроту емоції, відчуття. Закарбувалися в пам’яті і серці хіба окремі фрагменти. Як кадри з фільму: ось Владек з червоною папкою в руках на повному серйозі урочисто читає відверто саркастичний текст на комсомольському зібранні, на якому розглядають його поведінку — всім смішно, але ніхто не сміється — негоже, не те місце і не той привід; а тут наш герой веде гусака на підтяжках по двірцевій площі; а тут коротка зустріч у Львові неподалік телекомпанії «Міст» (з Ромком Пришляком я монтував якусь телепрограму) і розповідь Владека про боротьбу з кимось за щось на шпальтах його «Сихівської газети»; ось Владек розповідає про свою видавничу фірму «Морелі і Дочка» і залишає візитівку (донині збереглася) – звертайся, мовляв; а це вже Чернівці, здибанка в моєму тодішньому офісі НБМ — навідався з братом Богданом з авантюрною ідеєю (правда, завдяки участі в реалізації якої згодом провів два чудових дні в столиці у колі однокурсників Юрка Шесталюка, Васі Бедзіра і Славіка Андрусяка).

Сьогодні розумію, що студентська пора була иншим світом. Дещо розхристаним і безалаберним, але колоритним, наповненим пізнанням. Окремішньо в ньому – Владек. Володимир Горбовий. Він у тому світі, здається, був чи не найсвобіднішим з нас. Ми вміли радіти один одному. Вміли прощати. Ми поспішали жити. І ми були щирими у своїх пошуках смислів і себе, в бажаннях, вчинках і помилках.

Майбутнє манило нас… Ми ще не знали, що в цьому майбутньому ми загубимося. Через десятиліття, на схилі літ, спізнавши радості і нещастя, високість і ницість, збагнув, що насправді нема у цім білім світі жодних сенсів… Марнота марнот. А все найважливіше — в нас самих. Те, чого не видно. Що можна лише відчути.

… В моїй бібліотеці є подарована Владеком книжка, його улюблена, роман Мішеля Батая «Різдвяна ялинка». Я перечитував її не раз впродовж останніх чотирьох десятиліть… Малий Паскаль з татом відпочиває на морі і стає свідком катастрофи літака з ядерними бомбами, внаслідок чого отримує високу дозу опромінення. Діагноз — гострий лейкоз. Йому залишається жити три місяці, до Різдва. Батько малого робить все, аби наповнити кожен день дитини радістю. Паскаль марить вовками, і у нього вони з’являються — їх викрали з зоопарку. Вовки стають друзями Паскаля. В якийсь момент татові малого здалося, що хвороба відступила. І він наважується на шмат щастя для себе, залишивши на якусь хвилю сина самого. «Коли перестаєш боятися, настає те, чого боявся»…

Його син помирав наодинці з вовками. Не тато, а вовки були з ним в його останні миті. «Трагедію, що впала на нього, він обернув на долю. І долю, яка випала йому, він переміг. Тепер він вільний назавжди».

Восени 2017-го я не попрощаюся з Владеком…

Богдан Онуфрик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.