Біля Річкового вокзалу — веселі водограї на тлі мерзоття запустіння. Берег захряс торжком: шалмани, кальяни, «шаурмани», «пивасік» і потовчені пляшки з-під нього — з якоюсь садистичною ретельністю, тут-таки, на щойно вимощеній набережній.
І на ній же — стихійне стовковисько каліброваних бумерів, що пласкими і широкими фасами нагадують чи то розлючені бульдожі морди, чи фейси власників.
Молодь валяється на кольорових лантухах, жадібно смокче кальян і пиво — лицями до Дніпра, плесо якого поволі засновує ядучо-салатовий паразит.
Усі тут затято-соромливо показують вокзалу спини і все, що нижче. Сам вокзал видом уособлює Мамаєве нашестя. Рандарі чи новітні «хазяіва», прихапавши цю територію, очевидно, із зобов’язаннями довести її до пуття, інвестувати в реконструкцію будівлі, на вокзал відверто чхають. Для них головне — злачне місце і сейхвилинний навар. За рідною системою бекицер.
У мертвому вокзалі тлінь і конання, зате поряд «ахєртиктурною» нуворишною припиндою сяє рандарський набуток, дорожнючий «адєсскій рєстаран».
Куди там підземний музей?
Яка в дупу старокиївська вулиця, що пам’ятає славних князів? Кому це треба? Нинішнім узаконеним Київрадою гроспуріцам сего «постоялого двора» месьє Бродському і такому ж месьє Шуфричу?
«Кончайтє етіх штучєк!»,- – сказали б в Одесі.
У значенні: «Харош базарить, народ!» Милостиво підперли дніпровські ворота української столиці кілками? Заснували убогими плакатами та цяцькам-пецьками сяких-таких реставраційних риштовань?
Будьте задоволені, що стоїть!
Смокчіть кальян, заливайтеся «пивасиком», милуйтеся конвульсіями Дніпра, каляйте під себе і радійте, що досі живі-ремигаєте!
Валерій Ясиновський
