Життя письменника — не тільки тиша кабінету. Це і спілкування з друзями, братами і сестрами по перу, це довгі розмови, іноді суперечки, що можуть скінчитися іноді й сваркою, це радість від нового рядка і захоплення від щойно прочитаного нового твору.
Так минають дні, роки.
А потім ти стоїш біля стіни, на якій портрет друга на граніті, ім’я і дві дати, а між ними рисочка — довжиною в життя…
Це називається меморіальна дошка.
Так належить, бо друг — письменник. І стіна — це поділ життя на земне й небесне, а дошка — холодний граніт, і холодно, і боляче, і гірко, бо ім’я на ній — Петро Сорока. Невтомний трудівник пера, невтомний читач, невтомний шукач слова.
І ти не ймеш віри, сподіваючись, що він просто заблукав десь у нетрях Петриківського лісу, наслухаючи його симфонію… Але — ні, граніт не жартує…
На стіні школи с. Грицівці Збаразького району на Тернопіллі відкрито меморіальну дошку пам’яті письменника, літературознавця, члена ПЕН-клубу, лауреата багатьох літературних премій, автора кількох десятків художніх творів, монографій, літературознавчих праць.
Особливим рядком його творчості є Денники — квінтесенція сповідальної прози високого інтелектуала, дослідника, тонкого лірика, глибинного аналітика потоків літературних енергій.
Нас тут багато — друзів, побратимів, близьких і не дуже. І всі ми досі не можемо ні усвідомити втрати, ні змиритися з нею.
Пригадую, як майже рік тому потелефонували з видавничої ради і попросили ЗАМІНИТИ кимось Петра Сороку.
Замінити? Петра? Ким?
Ніким! Ніким його нам замінити.
А він не вірить.
Усміхається з гранітної дошки, наче щойно вийшов зі свого лісу. І знайшов нас.
Леся Коковська-Романчук
