Культура

М’яке-ірраціональне Олексія Жупанського…

Олексій Жупанський. «Благослови тебе боже! Чорний генсек». Це не книга, це щось неймовірне, один з найбільш нешаблонних, оригінальних романів, що мені доводилося читати за все своє життя. Це книга, над котрою я задумувався найбільше за останній рік, а то і роки, оскільки всі ті численні нашарування натяків, підтекстів, алюзій, перемішаних з явним абсурдом і моментами реально моторошною атмосферою, не давали мізкам нудьгувати.

Взагалі, виникало відчуття, що це хтось зібрав до купи Лавкрафта, Кафку і Джеффа Нуна, закинув їх в реалії пізнього СССР, дав достатньо алкоголю і галюциногенів, і сказав: хлопці, пишіть! Дійсно, дана книга, це ніби як квінтесенція глибокофілософського абсурду Кафки, містичної похмурості жаху Лавкрафта і фантасмагоричного кіберпанку Нуна.

І признаюся чесно, почавши читати книгу, в мене виникли думки, що це не роман, а просте словоблудство, постмодерн заради постмодерну, брєд, призваний показати який автор оригінал. І з такими не те щоб приємними враженнями, а не надто заглиблюючись в текст, прочитав кількадесят сторінок (ну як кількадесят, майже сотню), а потім, на моменті де відбувалося відкриття пам’ятника на привокзальній площі, до мене доходить що тут купа цікавих думок, купа соціальних підтекстів.

«Ого!» — думаю я, і починаю заново читати книгу спочатку, вже вдумливо і із реальним задоволенням. І реально, як на мене, то це геніальна книга, це роман-пазл, роман-конструктор, в якому треба розгадувати ребуси із натяків і підтекстів і на їх основі формувати картину того, що саме хотів сказати автор, і при тому весь час сумніватися, чи правильно все розгадано.

Ясно, що найбільше зацікавило оте м’яке-ірраціональне, захотілося розгадати що ж це, тим паче що по ходу історії Жупанський раз-за-разом додавав деталей про те м’яке. І спочатку, коли були обмовки, що вживлене в людину м’яке-ірраціональне відображається і на зовнішності, особливо в мішках під очима, виникли підозри що мова іде про алкоголізм, про тотальну пристрасть до алкоголю. Але потім це стало сумнівним, а в моменті де це ірраціональне почали вигризати з політиків, подумалось, що це ота от ірраціональна жадібність, властива чиновникам, або навіть жага до влади. Та все ж, до кінця книги, залишилося враження, що оте от м’яке-ірраціональне – це не щось конкретне, а щось більш абстрактне, щось суб’єктивне, нелогічне, але властиве всім людям, а-ля хобі, пристрасті, манії.

Та і самі події й персонажі були не менш цікавими, ті всі спроби розгадати що ж символізує той чи інший герой, та чи інша подія чи локація, було неймовірно цікаво! І в спробах все зрозуміти мені доводилося в голові формувати цілі схеми, по принципу «якщо-тоді», типу: якщо Улялюм і Олексій, це … то тоді Улялюм хороший, а при тому, якщо він вживлює м’яке-ірраціональне, а Порожнеча…

І такими от подібними логічними конструкціями я намагався розмістити все по поличках, аби краще зрозуміти те, що саме автор хотів донести до читача. Але все ж, занадто часто виникало відчуття що це все надто суб’єктивне, і тому стовідсотково зрозуміти що мав на увазі Жупанський не дано, або навіть що суть книги не в сюжетних подіях, а в тому, що поміж них, в явних і прихованих натяках, думках і ідеях. І постійні сумніви стосовно того, чи правильно я все розумію, чи правильно трактую ту чи іншу подію викликали захват і бажання читати далі, і от це – справді круто!

І взагалі, відносно самої основи сюжету також були постійні сумніви, і я постійно кидався від однієї думки, до іншої. То мені здавалося що автор описує просто альтернативну реальність, зі своїми унікальними містичними і соціополітичними подіями, то навпаки – що за персонажами і подіями ховаються ті чи інші політичні утворення, партії, країни й союзи, і їх взаємодії і трансформації, то взагалі – що все відбувається виключно в голові головного героя, в його трохи нестандартній психіці, а головні персонажі – це всього лиш різні личини його особистості. І я навіть й по тепер сумніваюся, котрий же з варіантів був найвірнішим.

Але, тим не менш, навіть якщо я не зрозумів і половини з того, що хотів сказати автор, навіть якщо я не зміг побачити всіх підтекстів і вірно інтерпретувати всіх натяків, то все одно мета Жупанського була досягнута, оскільки його книга не залишає байдужим, вона читається з цікавістю і змушує думати, постійно думати, це такий собі абстрактний похмурий глибоко філософський роман, і як говорила моя знайома: найбільша перевага абстрактної творчості саме в тому, що кожен в ній бачить щось своє!

І невеличке P.S.
Якщо в книзі є персонаж на ім’я Правда, який полюбляє заколювати людей довгими голками, то вираз «правда очі коле» набуває нових барв.

І ше P.P.S.
От саме ця Правда була моїм улюбленим персонажем, особливо в кінці, де по своєму, оригінально, показано — правда змінює людей.

Денис Джурджа, Враження. UA

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.