Насправді він, Новіков Павло Артемович, – народився в російській сім’ї в Казахстані (село Покатиловка, нині Єкіаша біля підніжжя хребта Маркатау Джунгарського Алатау). Але путінські зайди його точно назвали б бандерівцем. Тому що, оселившись на Кіровоградщині, вивчив українську мову, голосував за незалежність України і все життя орав та засівав українські поля. Навіть в 40-річному віці, міняючи паспорт, національність записав –«українець» (тоді ще була така графа). Сільські бабусі ставали в чергу: «Павлуша як виоре город, то так рівненько, ніби скатерть накине».
«А дід бабі Олені купив серги зелені, та й повісив на вуха: яка гарна старуха», — наспівував татко мені, малій. Або: «Танцювали баба з дідом, загубили торбу з хлібом. Оце тобі й танцювання — загубили харчування»… Акцент у нього був «білоруський!» — жартувапли сусіди. А от районку з моїми першими публікаціями читав уголос — чітко і майже чисто.
Він був інтелігентом на генному рівні, дуже любив і знав географію, ніколи не лаявся при дітях, волів змовчати, ніж сперечатися. Коли мама за щось напосідала, міг сказати зі своєю колоритною вимовою і з легким усміхом: «Та відчепися! Чого ти пристала? Ну ти дивись не неї!»
Був дуже добрим, напевне тому, що змалку пережив чимало горя. Його батько не повернувся з фронту, старша сестра вийшла заміж у далеке село, а тяжко хвору матір поклали у лікарню. Життя було голодне й холодне, сусіди нарадили йти до сестри. Але, видно, їй, як невістці, несолодко жилося. І вона сказала малому йти до матері в лікарню. 30 кілометрів добирався 6-
річний хлопчик до райцентру. Прийшов з надією виплакатися матері, а вона напередодні померла. Повернувся у батьківську хату — один як палець. Пропав би з голоду, якби не сусідка-вчителька, яка, маючи якийсь скудний пайок, ділилася з сиротою. І приглядала за ним, аби в яку халепу не встряг.
Батько добре вчився, та сирітська доля змушувала швидше ставати на ноги. І він вступив до училища, вчитися на тракториста. Якось його, вже 15-річного, перестрів старий-престарий дідусь, з довгою білою бородою. Каже: «Павлушо, це ж ти нехрещений. Ану ходімо зі мною!». Привів у церкву і став його хрещеним батьком. Татко згадував як його, вже майже дорослого парубчака, поставили босими ногами в ночви і зверху поливали водою… «Тепер у тебе все буде добре!», — сказав дідусь. І як у воду дивився.
Випускників училища направили розорювати Цілину. Там татко подружився з хлопцями з України, які покликали його за собою. Так і звела його доля з моєю мамою, напівсиротою, донькою фронтової вдови. Батькові зразу запали в душу наші степові чорноземи. Робота була його пристрастю. Втім, про наших сусідів-трактористів можна сказати те саме — і дядько Петя Роман, і дядько Вітя Перетяченко були істинними хліборобами.
Одного разу на початку осені ми з батьком їхали на мотоциклі в сусіднє село по хліб. Праворуч від дороги була вузька довга лісосмуга, ліворуч — зелене поле з високою, красивою озиминою. Батько дивився на поле і усміхався. Аж раптом біля повороту ми побачили чолов’ягу, який нахабно, не криючись косив озимину. Ми зупинилися. Мого завжди спокійного і урівноваженого батька ніби підмінили, він аж зблід від гніву: «Ти що ото робиш? Тобі трави мало?» — вигукнув. «Та я теє, кролям…» — почав виправдовуватись злодій. «А ти його сіяв? Ану геть звідси!» І той, щось бурмочучи собі під ніс, потягнув косу до лісосмуги, де й справді була густа соковита трава.
Тепер от собі думаю: якби батько побачив що якесь дурбецало… заїхало на ЗАСІЯНЕ ПОЛЕ… танком (!), він би переїзжав його своїм маленьким гусеничним тракторцем вздовж і впоперек до тих пір, доки не закатав у землю… Але мені стає легше від думки, що батько не застав цієї затіяної дурнуватим виродком війни.
16 червня таткові виповнилося б 83 роки.
Не кругла дата, але мені саме сьогодні важливо сказати: ми, українці багатьох національностей, сплетені українським корінням так щільно, що крізь нас не проросте жодна антиукраїнська наволоч. А якщо й проросте, то догори корінням! Немає у таких майбутнього на нашій землі.
Татку, ми обов’язково переможемо. Твої внуки і правнуки будуть українцями і ніяка почвара не посміє більше рипнутися з їхньою «денацифікацією». Я пишаюся тим, що свого часу ти з усією повагою і відданістю влився в український народ, який господарює на процвітаючій землі, яка стала і твоєю домівкою. Ти часто повторював: «Треба робить людям добро», так і жив — в трудах і без зла. Тому мені хочеться вірити, що й зараз ти на небесному тракторі ореш поля наших душ і засіваєш їх усім, що робить нас кращими, сильнішими, стійкішими. А на голови зайд летять твої прокльони і матеріалізуються ударами наших непереможних ЗСУ. Люблю тебе.
Євдокія Тютюнник,
на світлинах: тато з мамою у день весілля;
тато у срібному віці…
