Сьогодні рівно три місяці, як я змінив кросівки на берці, тату-машинку на автомат. Три місяці, як почав звикати до постійного головного убору, найліпшими моїми друзями стали кава, сигарети та активоване вугілля. Всього три місяці (навіть менше) знадобилось, аби назавжди та кардинально змінити своє ставлення до життя, оточуючих, зрозуміти, що «вчора» вже нема, а «завтра» може і не бути взагалі. За цей короткий проміжок я зрозумів, що є насправді «повний п*здець» і як можна, тремтячи від страху в укритті під артобстрілами, реготати з життєвих історій та анекдотів.
Я згадав, як мені подобається дивитись на захід сонця, нехай тепер до цього додалася тривога з передчуттям того, що принесе з собою темрява. Я навчився спати «в пів ока», зриватися з землі від «пацани, лягає дуже близько», навчився виокремлювати звуки, шукаючи поміж них «вихід/прихід». По-новому для мене тепер звучить «арттерапія», а перший, до кого я піду з лікарів — психіатр. Ну, хоча б для того, аби виписав нормальних снодійних. Аби вирубило. Місяців так на 
три…
Кажуть, життя розділилося на «до і після». Не знаю, для мене особисто воно просто в якусь мить змінилося. Мені набридли ігри, тепер я кажу, що думаю в обличчя, і більше не хочу витрачати час на ментальний пасадобль з іншими людьми — якщо людина поц, то скільки з нею не танцюй, вона поцом і лишиться. А намагатись когось змінити — лише гаяти дорогоцінний час.
Я багато чого боюся тут, на війні. мені страшно до усрачки, як сказав один мій побратим (мовою оригіналу): «очко не кружка». І мені за цей страх не соромно аж ні грама. Але найбільше чого я боюся – аби не трапилося, що все це дарма. Що всі обірвані життя, скалічені долі, сироти, що все це буде дарма, і ми так і не зрозуміємо глибокого сенсу: «хочеш миру — готуйся до війни».
На превеликий жаль, але до того йде. Як же ж ми, українці, не збагнемо, що будувати дороги треба тоді, коли ти можеш захистити людей, які цими дорогами будуть їздити, а самі люди ніяк не утямлять, що ті дороги — лежать на їхній, богом даній землі, у їхньому домі, а за нього треба боротися, і як казав класик — не вмирати, а вбивати!
Така реальність. Нині. Для нас. Я боюся, що ми знову підемо на невигідні компроміси, що знову будемо дивитись в очі ворогові, шукаючи там мир, що поведемося на блискуче зрежисовані ролики б*ядських політиків «у рухові на камеру», що пробачатимемо заради хиткого миру. Ох, як же нам потрібен власний Моссад…
Коли випадає можливість вийти в соціальну мережу, гортаю стрічку новин і, чесно кажучи, нічого не розумію. От ніхрена. То ми перемагаємо, то нам «напихують» по самі «помідори». То нам привезли купу озброєння, то нема чим воювати. Всі кричали про той лендліз, ура перемога.., а насправді ми тут сидимо по укриттях і тупо потерпаємо від обстрілів. Ну, не тупо, а тримаємось, як справжні воїни. Я тільки заплутався трохи, а воїни — це ті, хто терпить? Чи ні? Заплутався, коротше кажучи.
В будь-якому випадку, падати у відчай чи опускати руки нема сенсу. Бо то не вихід. Довгі три місяці минули, попереду… А що попереду…? «Перемога, що ще б*ять!!!!! Затягнув шнурки на берцях, поправив штани і до роботи, воїн!» — каже мені побратим.
Слава Україні!
Павло Ісаченко
