Пісні, які непрошено влазять людині в голову і сидять там як блохи на собаці, ніяк не віддзеркалюють внутрішній світ людини. Їй-бо вам кажу…
Це щось підсознатєльне, непознаване, загадочне і архаїчне.
Днями мені втелющилася в мозги стара і дуже протівна та глупа пісня Алли Пугачової «То-то і оно»… Звідкіля воно взялося — я без понятія. Думать не думав я про неї ніколи зроду… І даже в молодості, думаю, не слухав…
Але ж прийшло звідкись, сволочь…
Нізвідкіля… З якихось тьомних глубін гіпоталамуса, чи як його там…
І ти думаєш раздосадовано: та я ж, б*ять, Лед Зеппелін с рождєнья… Та я ж, на*уй, Роллінг-Стоунз по гороскопу… Яке, б*ять, «то-то і оно», су*а? Ізиді, тварь!
Але ж нє…
Ходиш як дурак по світу, а в голові грає «Любовь адна вінавата»… Тьху, б*ять… Як ментельне отравлєніє якесь. І ніяк не ізбавиться од цього спаму, хоть ти вбийся…
Аж сьогодні вранці прокинувся…
Прислухався осторожно… Вроді перестало… Ага, думаю. Отож! Я тебе побідив, паскуда… Ура! То-то і оно…
… «То-та і ано-о-о! І панапрасну нінада, разниє прічіни нінада…»…
Б*ять…
Віталій Чепинога
