Вчора, 19 серпня, на самісінького Другого Спаса, у величне Свято Преображення Господнього – МИКОЛІ БУЧКУ — відомому українському поетові, авторові 12 поетичних книг, лауреату багатьох літературних премій виповнилося б 70….
На жаль, Микола Іванович не дочекався свого ювілею….
Рік тому, 2 червня 2017 року, пішов собі в позасвіття …
Ніби бачу: високий, з похиленими, як у всіх високих, раменами, з незмінною своєю іронічно-сардонічно-саркастичною усмішкою, яка надавала його вродливому обличчю на диво дитячого безборонного виразу….
Пішов, сам по собі і сам у собі… до Бога на спочинок, залишившись на землі справжнім, достойним Поетом, друкованим і затребуваним, Слово якого хвилювало й хвилюватиме іще не одне покоління українців. Як і написані на його поезії пісні відомими українськими композиторами…
Але мені сьогодні не йде з голови і серця найвідоміша, найніжніша, найщиріша і, можливо, найгеніальніша його поезія, написана в юні роки – зворушливе звернення Поета до Матері:
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби дотягнутися до вашого верховіття.
Уміння прощати синам і не вимагати пробачення.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби наслухати споконвічну вашу мову.
І не ставати безмовним відлунням.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби вже за вами йти безупинно
По трясовині безсонь, марнот, невдач.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби осягнути стремління і помисли ваші,
Уміння народжувати, і невміння хоронити.
Мамо, я мушу дуже високим бути,
Аби ви не схилялися низько,
цілуючи рідного сина.
Навряд, чи хто знав Миколу Бучка із самого дитинства, чи то пак із початків його творчості…. А я знала. Познайомились з ним десь у кінці 1950-х, семикласниками, на засіданні літературної студії при Гайсинській райгазеті «Трибуна праці» Вінницької області. Якої пори – не пригадую. Але пам’ятаю добре, як до мене підійшов веселий симпатичний червонощокий хлопчик, тоді одного зросту зі мною, і сказав, що він теж, як і я, з Теплицького «куща», але із села Удич, і поцікавився, чим я добиралася до Гайсина зі своєї Орлівки?
– Бо я – попутними автобусами! – похвалився, сяючи гордістю й радістю, ніби щойно повернувся з переможного походу козаків смілгородських на турка. Смілгородом колись давно, ще в 16-17 століттях, звався наш Теплик, тоді форпост козацький на кордоні з Диким степом. Про що мені згодом розповість Бучко, почувши цю легенду від свого вчителя улюбленого Івана Денисовича Цаля.
А поки що, почувши, що я їхала спочатку возом (тато привіз до станції Дукля), а далі, вже сама – вузькоколійкою «Гайворон-Вінниця» до Гайсина, щиро позаздрив, признавшись, що ніколи не їхав ні возом, ні поїздом.
Так на ґрунті найбільшої події в нашому юному сільському житті – участі у засіданні літстудії – ми й подружили з Бучком і то дуже щиро, як можуть дружити два поети-ровесники. Микола розповів, що він — пізня дитина, батько-фронтовик помер від давніх ран, мати сама його виховує. Правда, є ще старший на 20 років брат, але вони не дружать між собою. Зате ми дружили з Бучком до 11-го класу, по кілька разів на рік зустрічаючись на літстудіях у Гайсині, що за 50-60 км від наших сіл, часом листуючись, та обмінюючись віршиками й новинами.
Після закінчення середньої школи, він в Удичі, я — у Великій Мочульці, шляхи наші розійшлися: Микола за порадою свого вчителя Івана Денисовича поїхав у Чернівці і з першого разу вступив на філфак тамтешнього університету. Я ж замахнувшись на столичний університет, не зважаючи на медаль, не пройшла по конкурсу, тож «влачила жизнь» провінційну спочатку вчителькою сільської школи, а відтак – після розукрупнення районів і утворення Теплицького – «літраба» у новоствореній газеті «Зірка».
Ось туди, в редакцію «Зірки», якось і завітав невідомий високий красень, в якому важко було впізнати маленького червонощокого хлопчика із літстудії газети «Трибуна праці» на ім’я Коля Бучко. Зачарувавши «кіношною» вродою і романтичним шармом знаменитого поета усе жіноцтво редакції: від відповідального секретаря Алли Ігнатюк до бухгалтерші і прибиральниці, а мене – казками про чарівні Чернівці, університет, і взагалі зовсім інший світ і людей Західної України, Бучко так само зник, неждано розтанувши у романтичному тумані.
З’явився він перед моїми ворітьми наступного року, десь у середині вересня 1968-го. Буквально на третій день після мого повернення з «Москви златоглавої». Точніше, дізнавшись від працівниці «Зірки» і моєї подруги Алли Ігнатюк про моє «позорное изгнание» за націоналізм з Літінституту ім. Горького, примчав на редакційному «бобику» мене рятувати. Зустріч була коротка: Бучко сказав, що всі мої теплицькі друзі і тим паче Іван Денисович Цаль радять мені негайно їхати на Буковину, в Чернівці, бо там, цитую майже дослівно: «… спокійно, а тут, у Вінниці, нібито почалися арешти…. Я вдома буду до кінця вересня. Усі наші студенти поїхали збирати врожаї по колгоспах, а мене відпустили додому, бо в мене, як ти знаєш, стара й хвора мама в Удичі. Якщо надумаєш приїхати в Чернівці, ось тобі адреса гуртожитку, де я живу, і телефон прохідної. Попросиш вахтерку тьотю Мілю, у неї два сини вчаться в університеті, і вона тобі скаже, де я».
До речі, цією привітною тьотею Мілею, з якою я одразу подружила, була мама відомих нині літераторів братів Померанцевих.
А через тиждень, порадившись з батьками, вірною своєю подругою з редакції Аллою Ігнатюк, я поїхала автобусом у Вінницю, а відтак – поїздом на Буковину…
Пригадую: коли я приїхала на Буковину, у Чернівцях стояла знаменита золота осінь. У промінні вранішнього сонця місто з незвичною для мене архітектурою еклектично-барочною, здавалося казковим, і настільки прекрасним і привітним, що полонило мене аж на 33 роки! Постарався й Бучко: він справді виявився добрим другом, точніше уважним турботливим братом. Водив мене по різних заходах, редакціях, знайомив з впливовими, доступними йому людьми, намагаючись влаштувати на роботу.
А якось привів на літературний вечір у місцеву організацію Спілки письменників, що знаходилась тоді в Народному Домі, де познайомив з її головою Миколою Бурбаком, викладачем університету Анатолієм Добрянським, і земляком-вінничанином – поетом Петром Палієм.
Зацікавившись аж надто «яскравою пташкою», яка залетіла із самої Москви у їхні палестини, (Бучко не шкодував фантазій і гіпербол, рекламуючи мою особу!) Петро Панасович Палій зідзвонився з вінницькими друзями – журналістами, вияснив, хто я, чого припхалася в Чернівці, і заінтригований «дисидентськими моїми подвигами», запросив через Бучка прийти в редакцію газети «Радянська Буковина», де й сам тоді працював.
А згодом обласні журналісти, родом з Поділля, Віктор Нарушевич, Петро Чорний і Кость Валігура «прилаштували мене кореспондентом Заставнівської газети «Шлях перемоги». Так з легкої руки Миколи Бучка почалося моє майже 33-річне життя-буття на Буковині, у чарівних, казкових Чернівцях, які мені подарували майже все, що потрібно творчій людині…
А сам Микола Бучко став моїм куратором-наставником, вірним другом і соратником на довгі роки. Навіть тоді, коли закінчивши університет, вийшла заміж, і народила дітей, він був мені братом, а коли підросли мої діти – став їхнім другом, якого вони любили і називали «удицьким дядьком Бучком».
Згодом Микола Іванович, нарешті, і сам знайшов своє щастя – Світлану, дуже вродливу юну операційну сестру, і в них народився син Юрко, якого, як і личить щасливому батькові, оспівав у своїх поезіях…. Я щиро раділа його родинному щастю, як і активній громадській і творчій діяльності.
Та все ж, хоч як дивно, розвела нас література….
Так, та сама література, яка подружила в дитинстві. Таке часто буває в житті. А потім і саме життя розділило. У 2000-му я із дітьми виїхала до Києва, який «закрутив мене», як тріску соснову Черемош. Ми майже не спілкувалися з Бучком, хоча дякуючи спільним друзям і знайомим, була в курсі усіх його справ. Правда, душа часто боліла через його хвороби, й не завжди приємні події й комфортні перипетії, які іноді потрясали його життям. До речі, як і моїм….
Смерть Бучка (так я його називала усе життя) гірко вразила і засмутила, й досі не минуло відчуття власної вини….
Єдине, що лікує рани сумління, – віра в те, що душа його, звільнившись від хворобливого тіла, від іронічно-сардонічної усмішки, нарешті вільно літає-ширяє безмежними небесами в образі сяючого щастям херувима, схожого на того кругловидого червонощокого хлопчика з мого дитинства, якого поцілувала в чоло Висока Поезія.
Щасливої дороги до Бога, Бучку!
Царство небесне і вічна слава земна Тобі, друже мій Миколо Івановичу!
Галина Тарасюк
Дякую! Хай спочиває в Бозі…. Оце думаю, як добре, що є БУКОВИНА, СПРАВДІ, БЛАГОСЛОВЕННИЙ КРАй, який у пізний час звів до купочки так багато гарних, достойних, талановитих і чесних людей з різних країв України…… А Вам здоров*я, снаги і щастя у всьому! Будьмо!