Так уже ведеться, що всіх видатних людей-сучасників ми згадуємо через себе, свої зустрічі і відчуття. Не стану винятком і я, проводжаючи цим словом в останню путь Івана Драча.
… Хоча хочеться помовчати.
І доки я мовчатиму – моя стаття до недавнього 80-літнього ювілею поета. Її виявилося без потреби переробляти, хоча, як побачите, там я не співав «Осанну»…
Написана більше року тому.
Ще додам, що подарував мені Іван Драч три оригінали своїх поезій – треба буде надрукувати. А ще б згадати молоду кропиву – у любові до борщів з нею зізнавався мені якось Іван Драч. Згадаю і його мені пораду підготувати «Довженківську енциклопедію» — мовляв, у Чернігові достатньо інтелектуальних сил…
Спочивайте з миром, Іване Федоровичу!
Івану Драчу – на 80-ліття
Люблю сього чоловіка. У час світового дуріння на тему мужоложства, заквецяного кольорами веселки, небезпечно стало признаватися в чоловічій дружбі, але, гадаю, до 80- річного поета це таки можна сказати.
Знаю, що до своїх високих літ він набрався – нателіжився не тільки орденів, але й гострих шпичаків. Зрештою, він і сам все життя був шпичакуватим…
Знаю і гостру, як лезо, відповідь геніальної Ліни Костенко на питання – що у них відмінного з Драчем? Ліна Василівна під дих садонула: «Драч дихав Лєніним, а я від нього задихалася!». Мова йде про поезію Драча «Дихаю Лєніним»… Дихали ним усі – крім Стуса, що сидів, та Ліни Костенко, яка заховалася від світу в домашній вежі, зведеній її чоловіком. Сідати та ховатися не могли геть усі українські поети…
Читав недавно і пласке твердження Федюка – мовляв, Драч займався ядерним роззброєнням, а Павличко – армією, і бачите до чого докотилося… Такі дурниці і спростовувати неохота, бо не Драч і Павличко керували армією, підписували ядерне роззброєння, зрештою, коли у нації нема вождів – тоді поети стають її вождями. До речі, чи ядерне роззброєння порятувало б нас від російської агресії? Ми що – у відповідь на окупацію Донбасу шарахнули б ядерною ракетою по Москві? Ба і ба!
А за що ж люблю Драча?
За поезію задерикувату – оту, що «Баладою про випрані штани» позначена. Хай і з впливом Маяковського та Вознєсенського, бо про нашого Михайла Семенка з його випендрьожним «Кобзарем» хто зна чи й Драч чув у часи своєї молодості – комуністи пильно ховали український модернізм, лишаючи калину та гопака…
А, може, й за політику, що нею займався 5 років і став дурнішим у 5 разів – за його зізнанням. Ні, його керівництво Держкомітетом не було вдалим, хоча звільнили Драча лишень за те, що Табачника послав туди, куди йому й треба йти. Але першим головою Руху стати – то таки треба було сміливості. Бо, он, Борис Олійник, який також був у числі започатковувачів Народного Руху за перебудову, швиденько здрейфив, за що та ж таки гостроязика Ліна Костенко стала його звати просто: «б. Олійник».
До речі, коли я щось гострого пропонував щодо перекинчика Олійника, Іван Федорович докірливо зауважив: «Василю, ми ж християни!».
Люблю Драча за його поставу – доволі широкий, він, виступаючи, часто береться за місце, де би мав бути широкий козацький пояс, і тим нагадує десь, може, Бульбу, що зустрічав синів із Могилянської академії. Люблю його за гострий погляд – фотографує нас молода чернігівка Мар’яна, а він помічає: «Ти диви, як сексуально ніжки поставила!». Та аж зашарілася від такої відвертості старого поета.
Люблю його за поезії про старого Бажана, що повторював слова забороненого Евгена Маланюка «Час, Господи, на самоту й покору!», за оте «Старіємо, Паруйр, старіємо», за вірші, зрештою, про гриби, що їх в інеті навіть знайти я не зміг. За кіносценарії люблю. І чекаю – хто би змусив поета написати мемуари? Їх так бракує в українській суспільній думці!
Люблю його за парадоксальність мислення, хоча один раз таки і я його здивував, назвавши улюблену ним японську культуру високорозвиненою і примітивною. Було це на якомусь рухівському зібранні, коли ми сиділи, пропускаючи мимо вух нецікаві трибунні балачки.
Коли востаннє ми бачилися в Чернігові і вели ми гуртом Івана Федоровича до педуніверситету, я попереджав, щоб не перечепився та не впав, а Драч миттю й реагує, знаючи про мою декомунізаторську місію: «Та нічого – зразу й вулицю назовеш!»…
Василь Чепурний, «Сіверщина»
***
Я пам’ятаю Бажана старого,
Він все частіше згадував про Бога
І все казав, доплентуючись вгору:
“Час, Господи, на самоту й покору”.
Я знав, чиї слова йому до вуст
Був припечатав більшовик Прокруст
І пильнував ту душу тяжкохвору:
Час, Господи, на самоту й покору.
Ніс вірші Бажанові Маланюк
І Шерехові подавав до рук,
Тлумачив гріх як більшовицьку тору:
Час, Господи, на самоту й покору.
Мені щастило знати їх обох.
І той, і той казав навзаєм: Бог!
Я йшов за ними, як вівця в обору!
Час, Господи, на самоту й покору.
Час, Господи, та тільки Ти скажи,
Чому між ними виклав Ти ножі,
А я по тих ножах ступати мушу,
Кривавити свою прокляту душу.
Час, Господи, та поможи мені
Розвести ті ножі — оті вогні,
А потім йти молитись до собору,
Час, Господи, на самоту й покору.
