Я сьогодні сама собі нагадую пасажира, який гукає навздогін поїзду, що вже зникає на горизонті. Але так склалося, що не вийшло написати відразу про своє враження від книжної Покровської толоки у Чернігові.
Може, то й добре: емоції потроху влягаються, залишається головне – нарешті розвіяно брехню (і дуже велику) про те, що українська книга в Україні нікому не потрібна.
Коли книга не потрібна, то й письменники нікому не потрібні. І в першу чергу – владі. І це правда – письменники в Україні владі не потрібні. Були, та, напевно, і є. Більшість із них злидарює, старцює на видання своєї книги, принижений бідністю, провладною ідеологією (у нас немає справжньої української літератури), зневажений олігархами, за винятком кількох (чи декількох) розкручених тими ж олігархічними каналами та іншими засобами масової інформації. Настільки масової, що вже й закордоном їх знають. Але ж чи читають – то вже справа десята.
Знаєте, що мене найперше вразило, коли приїхала до Чернігова на книжкову толоку – святкові обличчя чернігівців. Людей було настільки багато, що до деяких яток із книгами треба було постояти в черзі. Чуєте, ідеологи з чужої пісні, постояти в черзі за українською книгою.
Свята було багато.
Люди йшли і йшли з дітками, сім’ями. Ішли, як колись на святкові демонстрації. Хоча це було інше свято – свято української книги. Величезне, різне, різнобарвне.
Приїхали відомі й маловідомі письменники з багатьох регіонів країни. На зустрічі з ними сходилися повні зали чернігівців, які потім, після розкуповували книги цих письменників. До мене також підходили, ображалися, бо я не мала книжок на продаж. «Ми ж гроші залишили, щоб купити вашу книгу». Залишали гроші не на гулянку, випивку чи смаколики, а на книгу.
Я сьогодні вклоняюся директору бібліотеки ім. М. Коцюбинського Людмилі Зіневич, її любові до українського слова, організаторському таланту. Та це лише мала дещиця того, що можна сказати про її самовідданість і справжній патріотизм (Боже, як це слово засмикали ті, в кого під вишиванкою прихована ненависть до всього українського!).
Як продумано і скільки зроблено для гостей, що приїхали здалеку. Я чула їхні захоплення Черніговом, знайомством з історичними пам’ятками. А велика сцена на Алеї Слави ні хвилини не стояла порожня. Скільки віршів прочитано, пісень проспівано, талантів побачено – вже відомих і ще тільки зріючих.
Біля самої бібліотеки ім. М. Коцюбинського натовпи гостей та чернігівців то збільшувався, то зменшувався. Письменники з усіх усюд обнімалися, раділи зустрічі, не стримували своїх емоцій.
І ще вразили самі працівники бібліотеки. Настільки згуртовані, привітні до кожного. «Стали одним фронтом», – писали давно радянські газети про здобутки у ті часи.
А таки стали одним фронтом: і письменники, і читачі й працівники бібліотек. Стали проти невігластва влади й багатіїв, проти знищення українського слова і рідної мови, проти антиукраїнської брехні.
І перемогли!
І то нічого, що поки лише в одному провінційному місті. Але такому дивовижному і великому своєю історією. Не знищенною.
Валентина Мастєрова
