З теми осінніх спогадів та асоціацій. На вечорі в Національному музеї української літератури моя улюблена Тетяна Негрій заспівала пісню композитора Володька на мій давній-предавній вірш «Вгору-донизу».
Назвала його співачка «Осінній вальс» і навіть прокоментувала, мовляв, присвячений вірш Павлові Мовчану.
Співаки та композитори не зауважують епіграфів, а в цьому вірші він є: «Вгору-донизу, як на терезах». Це рядок із поезії Наталі Кащук, дуже талановитої поетеси, красуні з очима оленяти, дуже мужньої жінки з двічі оперованим (тоді, в сімдесяті!) серцем і постійним бажанням допомагати хворим чи людям особливим.
Це й привело її до Дніпропетровська взимку 1978 року.
Ми зустрілися на вокзалі і поїхали разом до Ганни Світличної в Павлоград. Хто не знає — Ганна з шести років була прикута до ліжка, рухала лише правою рукою. Її вірші вражали неймовірною енергією спротиву рокованій долі, спостережливістю і бажаннями, які вона переживала в слові.
В Павлоград ми приїхали поночі, були обгавкані промерзлими лютневими псами і в дім до Ганни зайшли як у спасіння…
Довго-всеношно розмовляли і читали вірші, потім обляглися і продовжили говорити з Наталею. Жінки знають, якими бувають несподівані нічні одкровення з собі подібними, бодай за світовідчуттями, товаришками, коли співпадають дороги, інтереси, печалі…
Згодом Наталя прислала мені книжку, отой цитований її рядок став епіграфом до мого вірша, написаного, аби «забивало сміх а чи схлип»,бо Наталя мені завжди здавалася жінкою, яка вміє літати, жінкою, яка «літає-наче відлітує те, що від себе і літ не спасе»…
І Ганна Світлична, і Наталя Кащук літами і літературними доробками були старші від мене, я їх любила і люблю…
Якось ми разом з Кащук їздили на виступ, я вже жила в Києві. Мешкали в одному номері. Наталя говорила, що домагається операції на серці, не боїться, що «буде не так». Про що говорили? Про все, і про житейські дрібниц також..
Я навіть виголосила монолог про те, що ненавиджу жіночі байкові, вільветові, ситцеві халати, які були справжньою уніформою для наших сучасниць, особливо сільських жінок (колись про це прочитаєте більше в моїй книжці). Чому запам’яталася ця розмоова?
ТА ТОМУ, що одного осіннього дня 1987 року в двері моєї київської комуналки хтось постукав, ігноруючи дзвінок. Я саме металася по кухні, розвішуючи пелюшки. Але стукіт почула і двері відчинила. Поріг переступила Наталя Кащук, захекана і з сердечним рум’янцем на всю щоку.
«ОСЬ, стукаю, щоб не збудити, — сказала. — Вітаю тебе з донечкою. А ЦЕ тобі тепер точно знадобиться»… Вона струснула згорточком і розгорнула переді мною… ошатний халатик з теплої квітчастої тканини. І Я ТАКИ ЗНОСИЛА ТОЙ ХАЛАТ!
Коли Наталя ставилася до когось захоплено — писала присвяти. На всю повноту серця! Її прооперували в інституті Амосова, вона написала цілий цикл-присвяту своєму хірургові, бо вважала, що її життя продовжене. Значить, так і було.
Про Наталю Кащук написав біографічний роман Микола Мачківський. Про неї багато писали і ще більше — говорили… Про жінок, які вміють літати — говорити люблять, адже їхнє життя як гойдалка: вгору-донизу…
Про що це я?
А про те, що ніколи не намагайтесь вгадати, кому присвячені вірші…
Любов Голота
