Я більше не пишу про політику. Знаєте, вчора в спогадах прочитав свій допис від 2019-го. Фактична картинка того, що є зараз. Але це не зупинило того, що насувалося і було очевидним відсотків на 90. Ісус казав: «У вас на те є Закон і пророки. Якщо ви їм не вірите, то якщо хто і з мертвих постане — не повірите».
Про політику пишуть політики. Це їх фах і робота. Пишуть люди, які хочуть підвищити відвідуваність сторінки у фейсбук, капіталізувати її, створити хайп. І це теж нормально. Пишуть люди, яким за це платять гроші. Їх усіх можна читати, бо там є бодай якась логіка, певні факти і рефлексії.
Є щирі, хороші люди, які своїми дописами кричать. І це нормально. Але це глобально ні на що не впливає. Наразі процеси настільки очевидні і прогнозовані, що не треба бути Ейнштейном, аби їх зрозуміти і передбачити наслідки.
Складні схеми могли б бути цікавими, якби їх будували шахісти чи серйозні математики. Картярі чи крадійки на довірі нічого складного придумати не можуть. Мудрі все розуміють. Іншим скажи, що небо не блакитне, а фісташкове, вони і в те повірять.
Так, я змирився, що живу в цей час в цій державі. Де є видатні герої і калібровані покидьки, просто хороші люди і просто відверті дурні. Іншого життя і іншого часу не буде. І велике щастя мати дар писати поезії і прозу. Бо все мине, а написане залишиться, і всі, нині недоторканні, постануть у геть нецензурованому вигляді. Як у Ліни Костенко:
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам’ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.
Так, Костенко писала про Пушкіна, але я маю на увазі Поета загалом. Як явище. Сьогодні ти є, завтра тебе може не стати. Байдуже. Якщо встигну залишити бодай якісь відбитки Епохи – то вже добре. Бо колись з могил жодні руки жодних «полетик» твоїх поезій і твоєї прози не дістануть. Хіба червоніти в рамочці. Якщо ті рамочки не будуть на смітнику. Разом з портретами.
Бережіть себе і тверезо оцінюйте дійсність. Я тепер чудово розумію і Стефаника, і Костенко, які кожен свого часу обрав мовчання і роботу над творами. Які пережили і переживуть ще не одне покоління.
Василь Зима
