Якщо наповажне застановитися, чи є якась ріжниця між графоманом і письменником, то виявиться, що відмінностей між ними практично нема. І справді. І той, і той одержимі невгамовною жагою писати. І ніякі зовнішні обставини не годні ні одного, ні другого зупинити — ні загальна байдужість читачів, ні доброзичливі глузування і кпини друзів, ні постійні відмови видавців публікувати їхні твори, ні побутові нестатки, ні навіть тілесні недуги.
Як один, так і другий продовжуватимуть з року в рік хай там що матеріялізувати видива своєї уяви на папір чи в компютерні файли, і то зчаста без усяких надій, що хтось захоче це прочитати.
Що ж за сила змушує цих сердег тратити цінну життєву енерґію на писання, марнувати час на те, що, судячи зі всього, нікому не потрібне? Містична віра у власну обраність? Загадкова впевненість, що рано чи пізно слава прийде до них?
То чому і ради чого вони пишуть, пишуть і пишуть, наче подуріли, і не можуть перестати писати? І як в такому разі відріжнити графомана від письменника, якщо вони в свої суті однаковісінькі?
Скажете, справжнього письменника публікують видавництва і читають читачі. Але і графоманів публікують видавництва і читають читачі. Скільки є прикладів з виданими книгами, які після короткочасного читацького ажіотажу йдуть у небуття?
То є якась ріжниця між графоманом і письменником чи ні? І от хтось мудрий, досвідчений глибокодумно скаже: перший пише погано, а другий добре. Гаразд, відповім я, а ви впевнені, що не помиляєтеся в своїх оцінках? Адже скільки було випадків, коли письменника вважали за графомана, а по його смерті виявлялося, що він справжній письменник?
Отож-то й виходить, що важко знайти ріжницю між одним і другим. А, може, й нема ніякої ріжниці? Хто може це знати? Тому, коли бачимо перед собою явного, як нам здається, графомана, то не спішімо з висновками, бо це може бути геніяльний письменник, якого ми своїй сліпоті просто не здатні оцінити.
В.Н. Ясмин
P.S.
Тексти письменника — торкають, підносять. Тексти графомана — дратують, залишають по собі відчуття змарнованого часу. Питання не в умінні відрізнити (не один пуд книг для того треба прочитати, різних), питання у вмінні це зробити максимально професійно, себто – у фаховості дослідника. Комусь і Любка — висока полиця (я мало не впала, а далі подивилася на читацький список людини – і все стало зрозуміло, хоча й сумно, бо людина викладає українську мову), тому це одвічне питання – писати чи не писати, з майже повним дефіцитом оригінальності та глибини думки чи навпаки, з неймовірною майстерністю та повною відсутністю комунікації, апріорі не може бути з об’єктивною відповіддю, проте варто по-філософськи глянути на головного свідка (суддю) – час, який і визначить, хто гідний уваги, а кому залишатися в забутті. Тобто раз не виявили належної пошани, значить не заслуговують на того письменника, який випередив свій час, або навпаки – значить не судилося зреалізувати й викохати власне марнославство черговій людині, яка замахнулася на щось більше, звідкись взяла, що має той хист. У нашому суспільстві, направду, відсутня чесність та достатній рівень інтелекту, аби відверто, не по-кумівськи й без псевдореклами й цькувань озвучувати власну думку… Людина начитається Кокотюхи й Дашвар, то ясна річ, що Винничук буде для неї потім королем літератури, а це не нормально.
Руслана Курах
Так, час єдиний суддя, але ми не можемо чекати цього суддю так довго. В цьому й проблема. Бо тоді всіх тих сердешних любок зразу можна було би відсіяти.
В.Н. Ясмин
Треба створити державний комітет з питань якості літературної продукції і паралельно аналогічний з питань якості озвучування власних думок… До речі, щось схоже існувало за сталінської доби… А ще треба третій державний комітет: з питань актуальності літературних творів в часовому просторі… Ніяк не дійде: якщо твір не заходить, то це зрозуміло максимум з третьої сторінки… Навіщо читати далі? Щоб дратуватися і відчувати змарнований час? Це або якийсь прихований мазохізм, або просто абсурд… Чи всі читачі повинні бути геніями у вмінні читати, а всі хто пише – геніями в літературі? Якщо писаниною людина не заробить на кусок хліба, то писати вона не буде – шлунок не дозволить… А якщо є найвідвертіший графоман, якого п’ятеро його читачів будуть годувати, то хай пише собі на здоров’я, щоб аж заслинився… Кому яке до того діло? Багато баяністів і скрипалів грають на вулицях і так живуть… Графомани читати вголос в метро не будуть, бо це фізично неможливо… В них інший спосіб прогодуватись… Хочеш купуй і читай, не хочеш – читай геніїв… В чім проблема?
Василь Медянчук
В засмічуванні! Комітети тут не зарадять, поганий смак середньостатистичного читача, точніше, несмак завжди буде в пріоритеті. Що ж, тим цікавіший буде квест із пошуку якісної літератури.
Руслана Курах
Будь-який природний процес є саморегулятивним і самодостатнім… В ньому немає нічого зайвого, себто сміття… Сміття є там, де наявна найменша спроба людини щось регулювати…
Василь Медянчук
Сміття там, де немає потреби тяжіти до кращого, де смітять і хочуть легкого.
Руслана Курах
Якщо немає – значить немає… А є такі, хто хоче “важкого”? Чи як це розуміти? Люди різні, і в своєму сприйнятті також… Одні легко сприймають Кафку, а іншим і Винничук заважкий… Будь-які спроби регулювання давно відомо чим закінчувались… Хоча з огляду на останні світові тенденції, то якраз штучне регулювання всього набуває обертів, але, на жаль, в негативному напрямку… Для України в цілому і її літератури зокрема…
Василь Медянчук
Мені здається, тут чималу роль відіграє свідомість людей, прокачування розумових навиків, праця над собою. Але зараз час пережованих думок від штучних лідерів, фріків.
Руслана Курах
Ну, якщо Ви цей механізм розумієте, то що Вас так дивує? Йде звичний процес штучного відбору… Його робить той, хто має на це відповідні ресурси… Яка “праця над собою” і “свідомість людей”, коли над тим і іншим вже давно “попрацювали” якраз ті, в кого є відповідні ресурси? Штучні лідери та фріки – абсолютно точний вираз… Бо вони – знову ж таки проекти тих, в кого зосереджені ресурси… І що тут не зрозуміло? Хочете по інакшому? Так шукайте свій індивідуальний шлях… Це поки що можливо… Хочете ощасливити всіх українців? Ну-ну…
Василь Медянчук
Є різниця і то суттєва, якщо не підміняти поняття, бо графоманія – це психіатричний термін, а графоман (тобто, людина, котра страждає на графоманію) – це людина з психічним розладом (де патологічне письмо може бути симптомом шизофренії, параноїдальних станів тощо), а не людина, котра зловживає описами природи на три-чотири сторінки.
Tina Sha
Тоді що, до літературознавців треба ще долучати й психіятрів, щоб була правильна оцінка?
В.Н. Ясмин
“Зловживає описами природи”? Як це? Ще хочу спитати: на ваш погляд, “зловживають” лише описами природи? А відвертою чорнухою чи психологічними переживаннями героїв, або розлогими детальними, до фізіології, сценами кохання, чи там, описами інтер’єрів – ні? Чому саме описи природи дратують читача? Ви не перша, хто про це написав, тому й вирішив спитати – дуже цікаво, чесно!
Володимир Ворона
Думаю, праця графомана як вітер – прочитав без напруження мізків та й забувся разом з фамілією автора… А письменник роз’ятрює душу — пише про наболіле, подекуди викликаючи у читача сором за себе у схожих до оповіді письменника ситуаціях, тому читач, в якого заграла совість швидше за все скаже, що твір того письменника поганий, — але не забуде його ніколи, як ляпаса…. І певно буде далі шукати його твори за покликом серця, щоби знову пізнати себе, — тому аватар того письменника запам’ятається.
Галина Гаврищук
Ріжниця, мабуть, є. Багато хто пише і гарно, і вправно, але про пусте і несуттєве. Буває, що людина пише трохи незграбно, але про суттєві речі. Таким «графоманам» потрібен звʼязок з добрим літературним редактором. Але чи є в них шанс стати справжнім письменником, та й ще в наших українських реаліях? І чи є, насправді, письменниками ті, кого ми, читачі, і літературні, які-не-які, критики вважаємо письменниками? Як на мене – велике питання. І чи зможуть наші «знані і шановані» письменники стати окрасою української літератури?
Катерина Лініченко
А коли слабенько пише – то ще поганенький письменник чи вже графоман?
Христина Вороніна
Почуваюся вільною людиною, яка сама обирає, ЩО думати, писати, говорити і читати. Всі поділи можуть бути дуже умовними, повчання інших – нудними, а критика – взагалі сміховинною. Авторитет, до якого дослухаюся, теж обираю сама. З вдячністю дослухаюся до мудрих. Люблю теми, які спонукають до рефлексій. Хай будуть і графомани, і письменники, щоб мати вибір і давати цей вибір іншим.
Marta Basarab
Згоден на всі “сто”, бо все пізнається лише в порівнянні й коли би не було графоманів та слабких письмаків, як би час визначав корифеїв літератури? Перші є вигідним тлом для других, хоча других у всі часи небезпідставно дратують тимчасові (прижиттєві) успіхи графоманів, але це характерно для всіх професій і всіх людських занять: ревнощі до визнання інших беруть часом гору.
Володимир Ворона
Хай будуть Любки і Кокотюхи, Винниченки й інші. Ми не можемо ждати, поки час оприявить свій список “великих”, звичайно, однак, все-таки є критерії “геніальності” умовного Нобеля й Букера. Тому не переймаймося. Ми вибираємо розумом й серцем. На всякий момент життя буває потреба “високої” полиці і трошки нижчої.
Ольга Ольга
Якщо є вибір між «високою» і «трошки нижчої» полицею, то навіщо читати оте «нижче»? Яка потреба в цьому? Нема куди витрачати дорогоцінний час життя? Всеїдність ніколи не була ознакою шляхетності…
Катерина Лініченко
Глобально так. Але є ж критерії письменницької майстерності. У всякому разі в поезії такі є. Про прозу не знаю. Може тому більшість і не знає, бо в нас зруйнували інститут критики, а критика ж має завданням оцінювати літтвори за критеріями майстерності. А не дилетантськи “подобається” – ” не пдобається”. Когось дратує Джойс і Кафка, хтось їх не розуміє, а хтось вважає геніальними. Але критики ніби одноголосно вважають їх майстерними письменниками, а не графоманами.
Яна Устимко
Ну, Кафку ще можна сяк-так читати, а от Джойса… Не вірю, що є люди, які без насильства над собою, із щирою цікавістю можуть читати цього письменника.
В.Н. Ясмин
Для читання Джойса потрібне добре знання епохи, про яку він пише. Або хоча би розуміння того, як Джойс талановито блискуче її препарує.
Володимир Ворона
Є такі! Я читала дискусію. Кокотюха часто про нього пише, що читати неможливо, а дехто апелює. І про Забужко так само пише. Я Джойса не читала, але Забужко для мене цілком нормально пише. Не розумію, що людям там важкого? Речення довгі, але не закручені, мені нормально. Я сама пишу довгими реченнями, не літературні твори, ні, а коментарі, повідомлення. Може просто так звикла думати, от і виходять довгі речення через кому.
Яна Устимко
Та нічого тут дивного чи незвичного немає… В будь-якому мистецтві люди, котрі покликані його транслювати, поділяються на ремісників, професіоналів та геніїв… Такі є і в музиці, і образотворчому мистецтві, і в літературному середовищі, і в усіх інших сферах… І кожен находить свого споживача, котрий не дає йому загнутись з голоду… Такий взаємообмін… Грані між цими категоріями віднайти не просто, тому заняття це не вдячне, та й не потрібне… Бо інакше, треба було б визначати й споживачів, тобто читачів, за розміром таланту, професійністю чи геніальністю… А це вже абсурд… Кожному своє…
Василь Медянчук
З останнім ствердженням згоден. Але хочу зауважити, що ремісник і професіонал у застосованій вами конотації поняття тотожні. Ліпше вже не ремісники, а коньюнктурщики чи щось подібне.
Володимир Ворона
Замислилася. Двічі перечитала. Думаю, що графоман себе графоманом не назве, а хтось ззовні – так. В цьому і є суть оцінки – вона приходить ззовні. Отже і належить тому, хто її зробив. Завдає гризоти тільки, якщо цю зовнішню оцінку приймаємо і впускаємо всередину. І все було б просто із тими оцінками, але письменник не є ізольованим від світу. Ніколи не є. Формула “автор – читач – текст” працює. Письменнику важлива якість свого тексту й відгуки читачів, читачам важлива якість тексту і постать письменника. Як не крути, це взаємодія. А щодо мотивації писати, в когось запозичила вислів, що писати треба тоді, коли не можеш не писати. Деякі тексти самі рвуться назовні й тоді письменники – провідники. Звісно, ця думка не усім відгукнеться і то ок. Дякую, змусили замислитися.
Ganna Krytska
Справжній письменник, як і графоман, не потребує відгуку читача, він пише без будь-якої мети, пише, бо так йому покладено Звідти! А раз так, то він і не страждає, що його не читають. Звідси й инший висновок: якщо письменникові прикро, що його не читають, то він не справжній письменник. Не дарма ж кажуть про сутність творчого пориву: квітка розцвітає незалежно від того, прилетять до неї комахи чи ні.
В.Н. Ясмин
Квітка – так, та в неї короткий життєвий цикл. Письменники живуть довше, деякі взагалі поза часом і своєю епохою. Це ж теж якось би мало впливати на визначення “справжній”?
Та мені вбачається тут протиріччя. Чи я просто не згодна з тим, що письменнику все одно, читають його чи ні, але не все одно вважають його справжнім чи графоманом. Це схоже на знецінення ролі читача. І факту взаємодії з ним, адже книга – то просто літери на папері доти, доки хтось її не відкриє й не почне читати. Тоді вона стає цілим світом, тоді й починається взаємодія автора і читача через текст. Як це може бути неважливо?
Ganna Krytska
Я думаю, що взаємодія письменник-читач відбувається тоді, коли текст оприлюднено. А коли текст створюється, такої взаємодії нема. Письменник пише винятково у взаємодії із своїм серцем, і тут не має бути нікого третього. А якщо є, якщо письменник у творчий процес допускає читача, то ризикує стати виконавцем чужої волі, що невідхильно знизить художню вартість тексту. Адже творчість – це вільний вияв почуттів серця автора на факти дійсности, і цей вияв не може мати жодних цілей, в тому числі і когось вразити, зворушити чи щось ствердити. Ось чому письменник не має хвилюватися, що там про нього думає читач.
В.Н. Ясмин
Графоманів від письменників відріжняють нам укладачі шкільної програми з літератури. Раніше там були Тургєнєв, Збанацький, Загребельний, зараз — Кокотюха. Тургєнєв, між іншим, цілком щиро вважав себе графоманом, про що писав у щоденнику. За Кокотюху не знаю…
Ruslan Tyshchenko
Твори п. Володимира друкують. Пан Володимир активно популяризує творчість поета Фішбейна. До якої категорії ви причислюєте себе і творчість друга? По яких критеріях оцінюєте? Бо ж таки оцінюєте.
Ruslan Tyshchenko
Я пишу вже пятдесят років. За цей час в Україні опубліковано дві тоненькі книжечки моїх творів. Одна в 2001 році, друга в 2013. Мені вже завернуло на вісімдесятку, а я як був, так і залишаюся абсолютно невідомим автором для українського читача. Ситуацію дещо зрушила публікація моєї сімсотсторінкової епопеї “Напівсонні листи” в Польщі три роки тому. Тепер і в Україні одне видавництво забажало видати цей твір. Але поки що я не належу до когорти успішних. Може, ніколи і не стану успішним. То до якої категорії я відношу себе? До справжніх письменників. Чому? Бо 1) моя потреба писати не має мети і не залежить від жодних обставин; 2) я відчуваю, що мої тексти досконалі як за формою, так і за змістом. Певна річ, я можу помилятися щодо другого. Але це не має значення, бо я так бачу і довіряю тільки своїм очам. За цими ж критеріями я оцінюю і творчість Фішбейна. І взагалі творчість будь-якого иншого письменника.
В.Н. Ясмин
