Після школи я пішов слюсарити на Хустський лісокомбінат. Приставили мене учнем до Олега Зараковського. Золоті руки, світла голова і крутий характер. Для нього єдиного придумали посаду: майстер-шаблонник. Олег конструював нові пристрої, що замінювали кілька операцій, а то й цілу бригаду. В мене збереглося фото з підписом «Випробовування АЗАРа».
Сконструйований ним верстат був схожий на залізного бронтозавра, який пожирав стрічки поролону, а на виході викидав подрібнену для матраців.
Зараковський працював у бавовняних рукавичках і на особливих правах мав у майстерні свій куток, відгороджений шкільною дошкою, на якій вів свої розрахунки. Більшість інженерів не підходили туди, щоб не посоромити свою фахову підготовку. Майстер, коментуючи проекти, говорив з ними як із дітьми. Його особиста «інструменталка» розросталася, дорогий матеріал і готові деталі теж потрібно було десь ховати.
Олег, не довіряючи комірникам (довіряв у всьому тільки собі), зварив довкола свого робочого місця залізну решітку, яку за найкоротшого відлучення замикав. Іноді, щоб йому не заважали набридливі спостерігачі, замикався і зсередини. Збоку виглядало, що чоловік працює в клітці. Начальство спочатку бурчало, а відтак махнуло рукою – кому було вигідно дратувати такого спеціаліста. Перший-ліпший завод забрав би його радо до себе.
Минуть роки, і я, новоспечений кореспондент «Молоді Закарпаття», візьму чи не перше відрядження в Хуст і напишу нарис «Людина в клітці». Його передрукують чотири солідні видання Києва та Москви. У публікації (в ті часи!) проглядався аналіз зародження конфлікту між колективним і приватним. Робоча людина, працюючи ефективно на суспільство, мусила відгороджуватися в «клітці» особистої фаховості, відповідальності, чесності. Серед нічийного відвойовувала свій маленький приватний простір.
До мене Зараковський ставився з поблажливою співчутливістю, як до цілковитого нуля в техніці. Дещо врівноважувало мій статус в його очах те, що я писав до газет (про його досягнення також) і багато читав. Мій наставник чаклував над залізом, а я переповідав йому прочитане, виконуючи при цьому якусь просту роботу. Пригадую, доручив мені шліфувати стальні втулки для двигуна. Він навіть двигуни складав сам, не довіряючи заводським. Я пуцував деталі повстю, робота тривала не день-не два. Майстер хухав на сталь, губами пробував гладкість і знову віддавав мені на шліфовку. Ця рутина мене добивала, і коли він кудись відлучився, я дістав наждачний папір дрібного напилення і продовжив шмарування.
Олег повернувся і ковзнув поглядом на втулки. Не знаю, що мало більший діаметр – його роззявлений рот чи вирячені очі. А піднесені руки – чи благали небеса, чи мали впасти на мою дурну бідолашну голову. Проте він мене не вдарив, лише прошипів крізь зуби:
– Чому?
– Я не думав, що…
– Тепер будеш мати вдосталь часу, аби подумати. Чоловік повинен мати голову на плечах двадцять чотири години на добу, – промовив зі сталевою ноткою в голосі і пішов до токаря замовляти нові втулки, які я потім ретельно чухав клаптями з солдатської шинелі.
Тріумфом конструкторського таланту Зараковського стала його самохідна вагонетка, що працювала без джерела живлення – батарея заряджалася від самого обертання коліс. Водій мав стояти на задній платформі і керувати машиною двома ручками. Випробування «Заркару» доручалося мені на териконах із тирси і на вибоїнах від коліс лісовозів. Для цього майстер звільняв мене від усіх робіт на тиждень. Я відбивався руками і ногами:
– Не хочу, не буду, не зможу. В мене немає для цього практики.
– Чого в тебе немає? – перепитав Олег крижаним тоном.
– Я не маю водійського досвіду.
– Зате ти маєш руки, ноги, голову і 168 годин часу.
Фах, досвід, удача, доля, мрія, щастя – цих слів не було в його лексиконі. Та й навіщо, коли ми маємо значно більше – руки, ноги, голову і час?
За новітньої доби Зараковський сам знайшов мене. Приїхав бородатий і усміхнений. У редакції я пригощав його коньяком та помаранчами, а він, захлинаючись, розповідав новини. Майже нікого вже немає з майстрів нашої ремонтно-механічної майстерні. Першими, відмітив Олег, пішли завзяті рибалки. Чомусь така закономірність. А він тримається. І рука ще залізна. В домашній майстерні від зорі до зорі клепле. Зранку робить зарядку, на велосипеді їздить, пляшку горілки розтягує на тиждень. Мене пригощав «срібною водою» з Великої Копані.
Прощаючись, попросив подарувати йому якусь свою книжку. Я дав дві.
– Де ти все це береш для писання? – дивувався. – Це ж скільки треба всього держати в голові!
– Чоловік повинен мати голову на плечах двадцять чотири години на добу, – згадав я.
Що я міг ще йому відповісти?
Мирослав Дочинець
