Я собі навіть не уявляю яким повинен бути чоловік у цієї жінки! Зрозуміло, що високим, струнким, спортивним і без поганих звичок. Не науковець, але й не круглий дурень. Водій, майстер на всі руки, такий, що любить дітей. Обовʼязково із спеціальною освітою та екзотичним фахом.
Наприклад, геолог. Хоча б у минулому, бо в принципі вже все розвідано, а що ні, можна легко довідатися в інтернеті. Він точно знає як розпорядитися найкращими роками життя, які віднімає у цієї жінки. Він вже більше нікого не шукає, бо добре усвідомлює, що розбещена інтелігентна жінка набагато приємніша, ніж просто інтелігентна, і набагато цікавіша, ніж просто розбещена.
— Ким би ти хотів бути для мене? — спитала вона у нього якось увечері, стомлено присівши на підвіконня.
— Космонавтом, — впевнено відповів він, і замріяно дививсь у зоряне небо.
Кльош
Його назвали на честь Олімпійських ігор 80-го року — Ігорем. У нього були найширші штани-кльош у школі, і на кожній перерві викликали легкий ажіотаж і запаморочення у шкільних «каралєв красати». Більший кльош був тільки у Сашка з «Б» класу, але він вже тиждень ходить в школу, але жодного разу не прийшов.
У мене штанів-кльош не було, тому я пішов після школи вчитися в університет, а Ігор — у ветеринарну школу. Він став ветеринаром скоріше, ніж я інженером. А Сашко став космонавтом. Правда, резервним, бо ні разу нікуди не літав.
Якось ми зібралися на зустріч випускників і виявилося, що всі ми тепер різні – і ті, хто носив штани-кльош, і ті, хто ні. Тамарка, наприклад, справжня депутатка, а Сашко не став ні космонавтом, ні людиною.
Ігор став хорошим ветеринаром. Як шкода, що ветеринар не лікує свинство у людей!
Еквілібристика
А ви також помітили нову чернівецьку лінгвістичну цікавинку? Оце «будь-ласочка», «пришли людинку», «ваша машинка готова», «глянь який мужчинка» тощо. Це сучасна витонченість, блиск, смак і шик. Так не говорять прості грішні. Так балакають небесні люди. Які тільки-но туди дістаються. Прямо з чернівецької окраїни.
Їм, як правило, відповідають ствердно. Щось тіпа «У мене ніколи не було такої жінки як ти», – кажуть їм, запиваючи корвалол валерьянкою.
Коли мене називають «людинкою», я чомусь завжди згадую молодість. Перші пять днів батьківства були казковими – вітання, обмивання, веселощі, савєцькоє шампінське. А потім дружину виписали додому. Повідомили: «Ваша дитинка готова, можна забирати».
Почарківці
Я тут нещодавно радився зі старшими товаришами — колишніми почарківцями (хоча хто там вже залишився старшим від мене?). Так вони мені сказали, що сумувати з грішми набагато цікавіше, ніж без них. Але я в будь-якому випадку не сумую як дехто з них.
Один, бачу, щодня прогулюється самотньо одними й тими ж міськими стежками, заздрісно заглядаючи в очі зустрічним дівчатам. Інший вдає, що цілодобово зайнятий, хоча точно знаю, що просто жінка ганяє його зранку за молоком. Третій вдягає краватку і робить вигляд, що йде з наради, хоча він не був у таких місцях вже років з 20. Четвертого взагалі не видно, каже, що пише мемуари…
Сумно, хлопці, хоча й ніби при грошах. Я жодного вигляду не роблю, а просто живу, хоча людей не дуже люблю. Інша справа цукерки. Змінюйтеся самі, мене змінювати немає сенсу.
Гімн
Чернівці виховали чимало митців. В тому числі бардів і шансоньє. Набагато більше, ніж героїв соцпраці. У Чернівцях покладанням віршів на просту міську музику переймалося чимало людей – у двориках на лавочках, у будинках культури, в парках на танцях.
Навіть увісні. Бо сон в Чернівцях ділиться на повільну і активну фазу, в активну ще й ходять на роботу і пишуть пісні. Неможливо сховати те, що у тебе в серці. Воно вип’ячується назовні, народжуючи справжні шедеври чернівецьких Азнавурів.
Хоча, поклавши руку на серце, шедеврів все ж таки мало. Пісень багато, а такої, щоб годилася на справжній гімн міста, то й нема. Кожен має собі свій гімн Чернівців.
Місту від цього якось некомфортно — понавидумують, а ти потім будь відповідним.
Дожили
Я за свої роки так ні до чого й не дожив – ні до комунізму, ні до відміни грошей, ні до переселення на Марс. Лиш до мобілок, піци на кожному куту і щоденних турів у дупу, які рясно пропонують турагенції мого улюбленого міста. До речі про піцу. Різниця між чужою думкою і піцею полягає в тому, що піцу я замовляв. Але то таке.
Є плани жити далі. Тому часом телефоную другу Віті і запрошую в гості дивитися на гірлянди. А він щороку одне й те ж: «Новий рік! Грошей немає зустрічати, одягнути нема що, нема з ким, ніхто не запрошує. Чи ще рано?».
— Пізно, Вітя, – кажу йому як завжди. — Треба було зустрічати тоді, коли були гроші.
А потім так, між іншим:
— Який у тебе робочий бік обличчя?
— Обидва безробітні.
— От хоча б до безробіття дожили. І то добре.
Пальто
У кожному мікрорайоні Чернівців обовʼязково проживає жінка у білому пальті. Біле пальто – це ознака високоморальності і витонченого духу. Жінка часом приходить у кавʼярню і замовляє щось таке, чого не вміє зробити жоден чернівецький бариста.
І тут же «я прийшла до вас замовити собі напій, а ви не вмієте і навіть не знаєте що це таке». І потім обовʼязково «Я нічо не путаю?» Саме так – «путаю». Тому я таких жінок називаю путанами від слова «путати».
Єдине, до чого ви повинні бути готовими з такими жінками – це до всього. З ними ні в якому разі не можна жартувати. Бо там чим тонше гумор, тим вужче аудиторія. Але можна фліртанути. Це, звісно, ризик, але виходу немає. У флірті головне несподіваність. Наприклад: «Мадам! Ми не настільки близькі, щоб я при вас зважувався».
Якщо реакції нуль, тоді справи зовсім погані. Кепські. Треба чекати літа, коли дами знімають пальта. «Де ти шлявся, скотино? Я скучила», — втомлено скаже вона, зачиняючи дверцята шафи з зимовими речами.
Недоліки
Ну, шо доброго було у тій молодості, за якою ви всі так тепер нудьгуєте? Ну, і шо там було такого, чого не може бути тепер? І чого за нею так убиватися, наче життя після неї немає? Є! І ще, будь здоров, яке!
А в молодості що? Як сліпе теля – нічого не знаєш, нічого не вмієш, нічого не хочеш. Ні тобі мобілок, ні тобі жуйок, ні тобі піцу замовити і тобі її привезуть додому. Комунізм прямо!
А раніше? Хочеш машину – ставай у чергу, хочеш квартиру, хочеш горілки – туди ж. Із черг не виходили, так і жили там, створювали сім’ї, народжували дітей тощо.
Отак стоїш собі в черзі за меблевим гарнітуром в меблевому магазині на Проспекті, глядь – красуня. Думав що кохана, порахував – дорога. І так далі. Є, канєшно, і тепер недоліки. От погано, коли курка перебігає дорогу. Ще гірше, коли вона при цьому теревенить по мобільніку. Але головний недолік тепер – кудись поділися люди, з якими можна було спонтанно набухатися.
Одинаки
— Чи можу я пригостити вас товстолобиком сьогодні ввечері? Я сам зловив на ставку на фідер! Та й взагалі — вам не здається, що нам сьогодні занадто багато здається? Треба якось простіше і ближче! О! Саме ближче!
Почулося десь близько іззаду мене, коли я йшов провулком Готельним. Люди в Чернівцях тепер якось віддалилися один від одного і так живуть, поодинці.
От вийшов в місто. Йде мій друг і почарківець Вадік. Він був з жінкою, а я був у шапці. Але я глянув йому прямо в очі – скільки там самотності! Цілий океан. Він ніби на острові, без людей, інтернету і надій. Жінка якось судомно тримає його під руку, а він ніби людина-невидимка, кволий, легкий як хмаринка над Тауером і порожній.
А ось колишній банкір. Тепер без банку і інкасації. Ніби горобець без пірʼя. Одинак. Хоча банкіри вони звикли до відлюдництва. А що робити артистам без публіки, поетам без слухачів, агрономам без ланів? Мої двері завжди відчинені для вас. Виходьте!
Гармонія
Сліпим навʼязують телебачення, глухим – радіо. Тупим – телеграм-канали. Так досягається гармонія. Зʼявилися цілі вулиці генераторів. Це для найбільш музичнозахоплених. Клади собі тексти на цю мелодію і отримуй задоволення. Генераторний реп.
А хочеш різноманітності – йди у супермаркет на екскурсію. Лиш ковбаси зо пʼятьдесят сортів, правда всі однакові і на смак, і так, зовні. В алкогольному відділі коротка історія всесвітнього пияцтва. Тримаєшся від гріха подалі, але не випускаєш його з поля зору. Хочеться все кинути і піти. Тільки кидати нема чого і йти нема куди.
Так шо здрастуйте! Інших співрозмовників немає. Тиша. Спрага. Відраза. Війна. Світ тісний. А притулитися немає до кого.
Володимир Килинич
