Бува, прогулюєшся Києвом, випадково підслухаєш чиюсь розмову, що попервах і не повіриш у те. Чого тільки не вчуєш у базарному місті. Багатому на торгашів і торговок. А що вже казати про спритних перекупників. Намолотять сім мішків гречаної вовни, лиш би продали та урвали нічогенький куш. Знай наших!
Недавно таке сталося зі мною. Ідучи повз Володимирський ринок, спало на думку мені вихилити в генделику кухоль пива. Глядь, двоє салогубів у трішечки засмальцьованих фартухах дудлять за осьде тим сусіднім, високим столиком пивце. Стиха перемовляються. Я знічев’я, щоб самому не сумно, нашорошив вуха. Мова між ними точиться про Пимоненка й Винниченка. Точніше сказати, один другому пропонує, щоб той купив у нього картину «Київська квіткарка» Миколи Пимоненка. Чути, продавці не тільки торгують на ринку, а й петрають на переторгу живописом. Удатні… На руку ковінька.
Перекупники-колекціонери ще ті. Добре розбираються на своєму крутійському промислі. Плутощах-оборудках. Обоє підкуті на всі чотири. Тільки за ними пильно дивись. Не проґав. Аби, чого доброго, кругом пальця не обмотали. Вони зубасті ж удвох і досить начитані щодо свого торгово-мистецького ремесла. Галеристи-аферисти! Щоб не сказати інакше.
– У Пимоненка дві картини з тою самою назвою «Київська квіткарка». Ти котру з них пропонуєш мені придбати? – виясняє один у другого тямовитий торгаш.
– Ясно, що ту, написану 1897 року. Власне на ній і зображена майбутня героїня роману «Записки кирпатого Мефістофеля», в яку ж, її прообраз, і закохався був Володимир Винниченко.
– То й скажи тепер, – подумки розмірковую за кухлем пива, – що Київ – велике місто… Здоровезне ж село. Пимоненко з Винниченком в одній упряжці… І не придумаєш.
Коли вже щось дуже зачепить, візьме за душу мене, затято не випущу рака з рота, доведу діло до кінця. По змозі до дрібки з’ясую, в сьому разі, хто ж ота мистецьки-доскіпливо вимальована на картині «Київська квіткарка» Пимоненка, в яку до безтями закохався Винниченко й описав її як Білу Шапочку в своєму романі «Записки кирпатого Мефістофеля». Справу ще потрібно довести до пуття! Київ завше потребує до себе найдрібніших уточнень. Загонистий ферзь…
І розпочалися висліди мої, щоб звести докупи думки, на письмі поєднати «Київську квіткарку» Пимоненка з Білою Шапочкою Винниченка. Й хто б міг подумати, що на підмогу прийде мені мій давній знайомий, уже покійний Микола Шудря. Допитливий журналіст-літературознавець. Інколи Микола Архипович заходив до мене погомоніти у видавництво «Книга Роду». Й повідав цікаву історію.
– Кажу ж, Київ – не велике місто, а здоровезне село, – радісно спогадався про розповідь Шудрі я. – Є над чим сушити собі голову. На тобí, від допитливих стежкознавців спробуй що втаїти… Отже, дії в романі «Записки кирпатого Мефістофеля» переходять, (як і в самому ж творі, так і зі слів Миколи Архиповича), біля будинку й у самому будинку на нинішній вулиці Саксаганського, 99. Докладно змальовує отсю місцину Винниченко. На те Шудря переповідає своїми словами:
«За описом, він (Михайлюк, головний герой твору Я. О.), побачив свою любов – Ганну Пилипівну Забережну в Царському саду, в кінці Хрещатика. Переслідуючи її, він проїхався до рогу Васильківської… Далі вони один за одним подалися пішки і проминули три чи чотири квартали: Біла Шапочка, як назвав її про себе Михайлюк мешкала поруч із Лисенками, Старицькими й Косачами; у них – №№ 93-95, а це вже наступний будинок.
Саме тут, на східцях, закоханий адвокат (Кирпатий Мефістофель) просидів цілу ніч, сподіваючись на прихильність дівчини; якраз біля цих стін він освідчився прекрасній дамі; й ось цей поріг йому довелося переступити, линути до неї на побачення.
Яків Михайлюк таки знадив зворушливо-сердиті, здивовані очі Білої Шапочки. Незаміжня дівчина, що хотіла бути співачкою, не встояла перед зальотником – із вусами, борідкою та ціпкому руках. Вона здалася його непохитності, впертості, віроломстві» .
Та найбільше вразило мене з почутого від Шудрі (Микола Архипович родом з Полтавщини й розмовляв протяжно-м’якою полтавською говіркою) інше. Йому випала козирна карта. Трапилась щаслива нагода познайомитися з прообразом – Білої Шапочки. Тоді все й прояснилося… Хто ж то така, що за птиця!
Тими роками неспроста завітала до редакції, в якій працював Шудря (бо взнала від родича, що Микола Архипович зацікавився життям і творчістю Винниченка), – Варвара Агафонівна Гримайловська. Дружина сина… прообразу Білої Шапочки. Й далека рідня Миколи Пимоненка. Варвара Агафонівна навідалась не з порожніми руками, а й принесла записи її чоловіка: хто кому ким доводиться, де коли вони мешкали, яка доля в кожного з них. А ще прихопила фотографії з сімейного альбому та неоціненний лист, видобутий зі схованки в оправі альбому: щемливо-палке зізнання поникло-гордовитого Винниченка – що не властиве його вдачі – до своєї Білої Шапочки. Зміст листа – «крик душі закоханої людини, якій показали на двері». Не переказуватимемо його. Він задовгий. І так зрозуміло, про що там ідеться.
Насправді Біла Шапочка – Маруся, Марія Саченко-Сакун у дівоцтві, відтак за чоловіком – Гомоляко. «Ще в юності з неї писав етюди для своїх картин Микола Пимоненко. А для одного з його живописних полотен «Квітникарка» вона стала головною героїнею… Вродлива простачка з київських околиць, босоніж, із хусткою, що збилася з голови на плечі, у довгій спідниці та в опині з басаманами, дівчина простягає перехожим білі лілеї, як і сама, чисті і розквітлі.
Це була вже друга картина митця із цього циклу. 1897-го року він намалював «Київську квітникарку» з бадьорою постаттю молодої усміхненої міщанки на Хрещатику. А за якихось десять років маляр виставив однойменний твір, написаний у вільній манері складної за відтінками колірної гами. Портрет квітникарки ніби загубився у світлотінях, а ефект од поєднання природного і штучного освітлення передає бентежний настрій дівчини, яка змушена продавати за гроші красу землі».
Ба більше, про що ще повідав Микола Архипович про Марію-Білу Шапочку: «…Марія Олексіївна Гомоляко завжди тримала в пам’яті незабутню мить, коли перед нею вкляк на колінах зворушений письменник. Із лікарем Василем Гомолякою вона жила не в розкошах, але у злагоді. Виховувала сина Володимира (також лікаря), доглядала внучок. Ніколи не скаржилася на труднощі, на нестатки. Горе переносила стійко, не нарікала на долю.
Якось, поринувши в спогади, розповідала вдома про останню зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком, тоді він запропонував їй виїхати з ним за кордон. Але це було сказано спохвату, й вона відповіла відмовно.
Померла Марія Олексіївна 1958 року, поховали її в загороді могили її славетного дядька Володимира Орловського на Лук’янівському кладовищі, тоді як його названа дочка, дружина художника Миколи Пимоненка, знайшла собі вічний притулок поруч зі своїм чоловіком.
Вдячної пам’яті «Квітникарку» за життя часто бачили на Лук’янівці з букетом білих лілій у руках. Вона провідувала свого улюбленого маляра, який увічнив її у фарбах. На жаль, проданий за матеріальної скрути мистецький твір загубився у приватних колекціях. І хотілося б, щоб нам із віднайденого полотна знов усміхалася чарівлива Маруся, Марія Олексіївна, Біла Шапочка».
Ярослав Орос