Я під великим враженням від роману корейської письменниці Хан Канг «Вегетаріанка». Чимало читачів цей роман жахає, бо в ньому натуралістично зображено відмову головної героїні від м’яса і реакцію на це її родичів. Чому вона відмовилася від м’яса? Сни навіюють молодій жінці думку про те, що людина є звіром саме через споживання м’яса.
Однак згодом вона розуміє, що звір є невід’ємною сутністю людини і її самої, тому відмовляється від будь-якої їжі взагалі, відчуваючи, що в такий спосіб начебто перетворюється на дерево, а всі квіти і дерева прекрасні, беззахисні і безхитрісні. Прагнення бути деревом нагадує прагнення маленького героя повісті Айтматова “Білий пароплав” стати 
рибою й поплисти геть від власних огидних родичів і людської жорстокості взагалі, зрештою хлопчик топиться у великій річці (здається, в Єнісеї).
У романі Хан Ган ідеться не лише про патріархальність корейських родин, жорстокість взаємин передусім між родичами, дружиною і чоловіком, але й про право людини на смерть — адже головну героїню намагаються силоміць нагодувати в лікарні, куди її поклала сестра.
До речі, цій темі присвячено роман Галини Петросаняк «Вілла «Анемона», де авторка різко відкидає так званий супровід у суїцид або допомогу в суїциді. Холодність життя, що перетворює існування на катування, відчувають, звичайно, не тільки жінки, не тільки немічні старики чи хворі на голову, як скажуть циніки. Це відчуття приходило до будь-кого бодай раз у житті, а в декого воно перетворюється на хроніку. Як з цим жити?
Хан Ган не дає відповіді на це питання, сестра вегетаріанки і анорексички, яка все ж мусить доглядати хвору й опікуватися власним сином, знаходить порятунок в тому, що трактує власне життя як страшний сон, а страшні сни не вічні. Твір важкий і фізіологічний за своєю суттю, але який же він небанальний, багатогранний, коли добро на очах трансформується у зло і навпаки, особливо на тлі нашої літератури, яка в банальності просто застрягла.
Я прошу не думати, наче мені приємно таке писати про наше письменство. Усе якраз навпаки. У згаданому романі, до речі, є сцени, що нагадують порнографічні, але під рукою майстра і порнографія перетворюється на містерію квітучих рослин й виноградної лози. Майстерна проза — це як ковток повітря, який необхідний завжди, а серед війни особливо. Про війну у цій прозі не йдеться, хіба що батько вегетаріанки, який намагається силоміць втиснути в доньку м’ясо, брав участь у в’єтнамській війні, убиваючи в’єтконгівців.
Парадокс полягає в тому, що війна його не зламала, а от родинна драма таки добила. У романі немає позитивних і негативних персонажів, усі тут нещасні і упродовж оповіді, фактично трьох оповідей викликають і огиду, і співчуття. Все, як у житті, а не як у казочках, які ми хочемо подати за художню прозу про війну.
Роксана Харчук
