На сайті «Книжкова барахолка» Надія О. продає «чудовий роман Степана Процюка про Григора Тютюнника від видавництва Юлії Сливки «Місяцю, місяцю…». Далі пише: «Стан – ідеальний (але з підписом автора для мене). Ціна – 300. Луцьк, будь-який спосіб доставки». Я їй пишу в особисті повідомленя:
«Пані Надьо, чому продаєте, якщо роман чудовий? І чому така занижена ціна? Щось тут не то… Ще й з автографом від самого Степана Процюка! Чому надумали спродавать?! Та ж за кілька років за один автограф можна буде взяти сумашедші гроші! Признайтеся, чому позбавляєтесь роману? Може, не такий він чудовий, як його сам Процюк розхвалює?»
Мої запитання лишились без відповіді. Я й сам, як Надя О., упіймався був на трубадурство галасливого Процюка. Його холеричне словоблуддя підкуповує. Один раз — цікаво послухати. А потім розумієш, шо це двійник Стьопи-барабана, шо був колись в українській політиці. Але що найгірше — балакає він краще, ніж пише. В балачці важко слідкувати за думкою — артистизм оратора заважає. А ось в написаному на папері, ніби в голого у бані — видно все. І тут балакай-не балакай, а воно яке є — таке є…
… В нашому селі за Брєжнєва жив Гриша Пелехатий, баяніст. Де лиш збирається народ — там і Гриша з баяном. Його ніхто не запрошував. А він і не чекав, що покличуть — сам ішов. «А ви нє ждалі — а ми припьорліся!» — його девіз. Популярні пісні, які Гриша грав на свому струменті, угадувались дуже і дуже приблизно. Фальшивив безбожно. Але стулити Гриші рот або забрати в нього баян – шо відняти в дитини льодяник. Не реально.
Він був на кожному весіллі, хрестинах, а потім не минав навіть похорони, де грав печальні увертюри. Гриша не давав спокою навіть небіжчикам. Сам помер ще до Незалежності. Останні дні провів у сільському будинку для перестарілих. Там теж грав, доводячи медперсонал до «бєшєнства». Нікому не вдалось відняти у Гриші баян. Навіть людям у білих халатах. Баян поховали разом з Гришою.
Без Гриші в селі стало нудно. Але тихо і спокійно!
Порівнюю Гришу з деякими сучасними українськими письменниками. Від них в інтернеті в очах рябить і вуха закладає. Вони на кожному сантиметрі у стрічці новин. Невгамовні. Самі себе хвалять — аж захлинаються. І чим більше в аріях какофонії, тим азартніший, голосніший «маестро». А потім Надія О. не знає, що робити з «чудовим романом»…
Світ перевертається догори дригом. І мистецький теж. Штучний інтелект вириває хліб у живих штукарів. Штукарі тепер не соромляться жорстокого примітиву. Всі всіх дурять. Але хтось за те мусить платити…
Ігор Карлащук
