О рідне слово, що без тебе я?!
Осміяний людьми кретин-стиляга,
Безрідний, кволий, жебручий бродяга,
Що сам забув давно своє ім’я.
Моє ти серце, пісня і відвага.
І прізвище, і сила, і сім’я.
Ти вся душа нескована моя,
В найтяжчі дні – надія і наснага.
Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.
Тож не засни в запиленому томі,
В тій незакопаній, страшній труні –
Дзвени в моїм і в правнуковім домі!
(Дмитро Павличко. Днина. К. 1960)
Смерть вивершує життя, завершує людський цикл. Як би ми не противилися цій моторошній правді, – так є. Дмитро Павличко (28.09.1929-29.01.2023), здійснивши Великий Перехід, залишив людське для людей, ставши тим, ким завжди був – Державою Слова.
Вперше я слухав Павличка у Львівському університеті 1981 або 1982, в Актовій залі виступав. Говорив щось обов’язкове, нецікаве. Слухав на ювілейному вечорі в Київській політехніці до поетового 60-річчя (чи не жовтень 1989). Це треба було бачити – усю патосність і торжественність величання.
Був у Стопчатові на його 80-річчю, й трохи заздрив, як Він легко вискочив на подарованого білого коня. Слухав виступ поета в Івано-Франківській філярмонії в дні святкування його 90-річчя.
Пригадую, як в січні 2019, в хаті Мирослава Симчича, говорили з сотенним про Павличка. Напередодні поет 
телефонував сотенному і повідомив, що Порошенко таки підписав Указ про Героя (не підписав, надурив старого поета). Розповідав пан Мирослав історію, як Павличко дорогою до нього загубив своє скляне око, і декілька днів просидів у нього, поки зробили нове. І коли я запитав: «Навіщо Вам Павличко?», сотенний якось просто і мудро відповів: «Павличко повинен бути».
Восени 2011 чи 2012 в Філярмонії, виступаючи на підтримку Донія, Павличко прилюдно назвав моє прізвище як критика, якого шанує. Що не завадило Павличкові у спогадах (в матеріялі про Гром’яка) обізвати мене графоманом після того, як прочитав, що я назвав його світоглядним флюгером.
Контрасний Чоловік. Талановитий лірик, який спалював свій талант, догоджаючи часові, в якому жив. Ґеніяльний пісняр. Король Лір Української Поезії…
Євген Баран
P.S.
Про його смерть вже кажуть, що з ним пішла ціла епоха. А будь-яка епоха ніколи не буває лише в світлих чи темних кольорах. Для свого життя Дмитро Павличко щедро використав усю палітру. Та для нащадків запам’ятаються тільки два кольори: «червоне — то любов, а чорне — то журба». Все інше – тло, яке буде цікавим лише дослідникам його біографії.
Цей знімок я зробив 29 січня 2012 року в Крутах. Дмитро Васильович був дуже змерз, очікуючи поки завершиться «офіціоз» і він зможе вклонитися пам’яті Героїв Крут…
Олександр Соломаха
