На 94 році життя відійшов у Вічність Дмитро Павличко… Мені випала щаслива нагода взяти інтерв’ю у Дмитра Васильовича під час урочистостей на садибі Юрія Федьковича в Путилі, яке було надруковане в чернівецькій газеті, а згодом увійшло до 5 тому «Спогадів» Дмитра Павличка…
… Було велелюдно, як ніколи. Велике подвір’я заповнили яскраві виставки виробів народних умільців. Троїсті музики виграли народних мелодій, як і належиться на святі. Фольклорний ансамбль Будинку культури села Яблуниця зі своїм керівником Параскою Пилипко привітальною коломийкою зустрічали гостей – великого українського поета Дмитра Павличка, начальника управління культури обласної державної адміністрації і поетесу Віру Китайгородську, голову обласної організації Національної Спілки письменників України Василя Довгого і решти поважних гостей, які разом із місцевими аматорами вплели свої виступи в ювілейний вінок Федьковичевої слави.
Путильські ґазди, ґаздині та ґаздівські діти з особливою шаною зустріли, як його згодом відрекомендували, надавши слово, класика новітньої української літератури, майстра поетичного слова, лауреата Національної премії України імені Т.Шевченка, Героя України, свого земляка Дмитра Павличка. Він звернувся до велелюдної громади з полум’яним словом високої правди, патріотичним закликом не чекати згори наказів, а будувати Україну в кожній своїй хаті, біля кожного свого вікна, належно оцінити творчість Юрія Федьковича в незалежній Україні.
А далі інтерв’ю з Дмитром Павличком.
– Дмитре Васильовичу, на Федьковичевому святі Вас зустріли як найдорожчого гостя. Яке Ваше ставлення до найбільшого поета зеленої Буковини?
– Ми його називаємо солов’єм, а він не був солов’єм. Він був Пророком. Ми вчепилися до цього соловейка, а соловейко це взагалі ніхто. Та й щебече він доти, доки не вженився. Принизливо говорити так про Пророка Шевченкового рівня. Треба це вбивати в голови спочатку панам-професорам і всім тим, хто нагорі. Бо на цьому ювілеї мав би бути Президент України, якщо він Президент. Йому треба їхати в Слов’янськ. Слава богу, що їздить і не боїться. Але треба їхати на землю, з якої виріс великий поет, який буде жити зі своїм болем у наших серцях вічно. Бо чого нині варта ця область, в якій вісімдесят відсотків – російські церкви?! Оцей двоголовий орел, про якого попереджав Юрій Федькович, літає у вашому небі. Ваші попи сьогодні моляться до цього двоголового орла у ваших церквах. Ми гинемо там, а у вас російські попи щонеділі правлять служби Божі за Кіріла (Гундяєва), полковника КГБ…
– Дуже часто можна почути думки, що Федькович – це епігон Шевченка…
– Ця думка брехлива. Це дуже легко довести. Шевченко пише: «Чи буде правда меж людьми? // Повинна буть, бо сонце встане // І оскверненну землю спалить». Спалить, бо оця земля людська, людиною і звірами заселена, брехлива по суті своїй. А що пише цей «епігон» у вірші «Однако», який вмістився в п’ять речень? «Заходить сонце. Про мене // І не сходи вже ніколи! // Однако жити в неволі: // Чи небо чорне, чи синє… // Я і без сонця загину…». Два поети говорять про те, що сонце – це міра свободи, і Федькович стоїть на рівні Шевченка. Це злучення Федьковича із Шевченком. Якщо Шевченкове сонце спалить оскверненну землю, то Федькович сам віддає це сонце на смерть, бо рабам не потрібне сонце. Це геніальна поезія. Жоден поет світу не пише про це. Лише наші два великі українські поети стверджують, що нам треба жити не лише під чорним і синім небом, у нас має бути сонце нашої свободи національної, нашого духу, нашої душі.
За словами Франка Федькович стоїть обіч Шевченка перший. Тому треба перестати говорити, що маємо трійцю – Шевченко, Франко, Леся Українка. Українка – велика поетеса, але якщо говорити про першу трійцю, то це Шевченко, Федькович, Франко.
– Які почуття викликає у Вас традиційне свято «Шовкова косиця», яке щороку відбувається в першу неділю серпня?
– Я був на цьому святі тридцять років тому – в 1984-му. І нині приїхав із тим самим віршем «Федькович у Львові». При кінці свого життя він працював у цьому місті й побачив, що тамтешні професори і всі пани з «Просвіти» слухають Відень, що вони моляться до влади, що вони ніякі не патріоти. Тому й не зміг там надовго затриматися. Сьогодні Федьковича треба наново перечитати. Він перекладав Шекспіра, а ми хоч раз подивилися, з чого він перекладав і як переклав? Хіба про це надруковано? Чи, може, в нас є книжки про Федьковича-перекладача? Нема таких книжок. Мало сказати, що він перекладав. Він же не знав англійської, а послуговувався німецькою. А німецькою Шекспіра переклали чотирнадцять разів. А треба би знати, з якого видання він це зробив. Взяти німецький, англійський і український тексти і дослідити їх. Ми вже в Європі й повинні сказати європейським народам, що в нас був такий чоловік, який писав німецькою і перекладав Шекспіра. Федькович має прекрасні німецькомовні вірші. Один із його віршів називається «Тарас». Сидить Тарас під церквою у Києві й молиться. Але так молиться, що каміння з тої церкви падає, і скоро впаде Росія від Шевченкової молитви. Це ж геніально сказано! А ми як переклали українською? «Кобзарю, не співай, // Бо завалитись може // Весь російський край…» Неправильно переклали, бо у Федьковича німецькою написано «Росія», а не російський край…
– На святі Ви шукали перші дві книги поезій із чернівецького видання творів Юрія Федьковича, яке почало виходити 2004 року. Перед упорядниками постало нелегке питання наскільки осучаснювати мову буковинця, якому докоряють діалектизмами, незрозумілими для східноукраїнського читача.
– Це можуть казати дураки. Які діалектизми? Житє? Ми ж знаємо, що це життя. Ми так тепер не пишемо. Але ця давнина для людини шкільної – учня і вчителя – свідчить про те, що українська мова розвивалася. Вона була розтоптана в Галичині поляками, тут румунами. Тут і сьогодні Путила. Це ж румунське слово. Був Путилів, а не Путила. Ви всі в румунській Путилі живете. Не можна мову творів Федьковича зачепити ніде. Кожне слово його діалектне дороге. Не треба нічого міняти. Так як він писав, так треба вивчати. Це не значить, що ми маємо вертатися до того словописання. Українська мова зробила великий крок уперед не лише від Федьковича, а й від Шевченка і Франка. Бо ми історичний народ. У нас є історія мови, культури, релігії. Але тут маєте попів промосковських. І ви винні в тому, що не розженете цю банду попівську. Розігнати треба і сказати: «Ідіть у Москву, а ні – до Філарета!». Промовляти в українській церкві потрібно нарешті по-українськи, а не правити російським язичієм. Це ж не строслов’янська мова…
– Дмитре Васильовичу, коли настане мир в Україні?
– Не скоро. Мир в Україні не скоро настане, бо народ дуже багато чого чекає. Не тільки того, що війна має закінчитися. В нас самих має настати внутрішня рівновага. А ми ще хитаємося. В нас йде революція, і вона ніяк не закінчиться. Люди загинули і гинуть далі. Матері ридають, а є й такі, що не хочуть пускати дітей на війну. А треба комусь іти. А друге – найголовніше – Європа крутить хвостом. Самі німці лають пані Меркель, що вона хотіла би так задовольнити Путіна, щоб визнати Крим російським, а тоді Путін дасть нам спокій.
Нам треба знати і розуміти, що ми одні воюємо сьогодні не лише за Україну, а за всю Європу. А хіба коли-небудь було інакше? Та ніколи! Тисячу років тому ми захищали Європу від татарсько-монгольської орди. Сьогодні наші хлопці на Сході захищають не тільки нас, захищають всю Європу від орди російської, царсько-комуністичної орди, яку очолює Путін. Президентові Росії мало було годинників. Він наказав збити літак, де їхало триста людей з усього світу. Йому треба було познімати з мертвих рук годинники, бо він хоче зупинити історію. А історію ніхто не зупинить!
Україна вільна. Україна воює. Україна нерівноправна в середині своїй. Ми весь час тривожимось, коли настане той час, коли перестанемо бути жебраками й не будемо чути, що комусь віддається зарплата в тисячах доларів. Ми повинні нарешті стати рівноправним народом між собою. Отоді настане мир у нашій країні.
– Як Ви особисто переживаєте події на сході України?
– Я страшно хвилююся, тому що був довіреною особою Петра Порошенка. Я переживаю за нього, бо агітував за нього. А тепер я жду багато речей. Якщо він зараз не переведе російську церкву до Філарета, а все залишиться статус кво, тоді він не мій Президент. Я пишу йому листи, бо він дуже зайнятий і навряд чи знайде час для контактів зі мною. Але Президент повинен нас чути і не боятися рішучих дій. Чому досі не ратифікований документ, який він підписав із Європейським Союзом? Іди й поясни людям. Кажуть, що його не підготував уряд. Нічого подібного. Що там готувати?
– А вірші пишуться в цей тривожний час?
– Ну а як же?! Пишуться, але, може, не так швидко. Виходить моя велика книжка, в якій є розділ із віршами з Майдану і поема про сотенного УПА Михайла Спартана, який боровся за незалежну Україну. Він героїчно загинув у неповних двадцять дев’ять років у криївці, облаштованій під родинною хатою, але не здався ворогам.
– Поки ми з вами спілкувалися, перед святошною громадою виступив митрофорний протоієрей Святомиколаївської церкви отець Василій. Тієї церкви, яка збудована на землі, подарованій Юрієм Федьковичем. Сказав, що кожної неділі парафіяни під час божественної літургії згадують свого благодійника в молитвах.
– Та що він сказав? Я не можу зрозуміти, чому виступає священик Московського патріархату і не каже жодного слова про Україну, а починає говорити про те, про що не треба було говорити. Він мав згадати, що йде війна, гинуть люди. Але він не хоче цього казати, бо служить церкві, яка благословляє тих негідників, що йдуть на нашу землю. Як я можу їхати звідси задоволений святом? Не можу я так сказати. Але побачив багато розумних людей. Думаю, щось буде робитися. Не буде на Гуцульщині московської церкви!
Коли заходив на подвір’я Юрія Федьковича, мене вразили жінки, котрі співали, і я відразу впізнав свою рідну стопчатівську коломийку. Це мені дуже сподобалося. Побачив гарних людей у вишиванках, прийшло багато інтелігенції. Доки ми співаємо свої пісні-коломийки, ми народ. Ми зараз кинуті на важкі випробування. Тому нам дуже багато треба попрацювати, аби наша держава заблищала як справжній алмаз. Так, як сьогодні блищить кожне словечко Юрка Федьковича.
Людмила Черняк,
газета«Буковина», 8 серпня 2014 року
