Був такий безрукий радянський генерал Василь Петров. Пишуть: обох рук позбувся у боях, форсуючи Дніпро. Після війни він командував артилерією, здається, у Прикарпатському і Київському військових округах.
Я бачив його кілька разів у 80-х на урядовій дачі у Пущі Водиці. Йому там відвели кілька гектарів лісу, облаштувавши таку собі лялькову військову частину: з якимись бліндажами, будівлями, КПП, шлагбаумом, плацами — усе під шатрами з маскувальної сітки.
Одне слово, як казав наш викладач військової підготовки в Київському університеті підполковник Горьков, «с обстановкой, прібліжонной к боєвой».
Увесь цей мілітарний маскарад обслуговував, може, взвод, може — рота служивих. Генерал, подейкували, був ще той фрукт: в силу не дуже здорової психіки, але міцного організму (щоранку бігав кілька кілометрів) із солдатів просто збиткувався. Виходив із себе нараз і тоді не добирав слів, ба навіть бив своє «потєшнеє військо» ногами.
Солдатики «гарнізону Петрова» вряди-годи вибиралися «у самоволку», себто за той вертепний КПП — зморені, з упалими від недоїдання-недосипу очима, й «урядові бабусі» крадькома підгодовували їх од щедрот своїх.
Тодішня радянська влада шанувала «виняткові полководські заслуги» двічі Героя Радянського Союзу, ще й «визволителя Києва» і заради його солдафонського комфорту заплющувала очі на ці садистично-маніакальні генеральські рецидиви.
Щось згадалася мені ця сумна історія, коли почув нинішнє рішення «кадрованого синоду» під орудою Героя України почесного Патріарха Філарета (Денисенка) — про «відновлення» цілої УПЦ КП в окремо взятому київському соборі та з філією десь за Хутором Михайлівським.
Що з того Лазаря вийде?
А нічого!
Потєшна церква — задля комфортного і ласого доживання віку одного-єдиного і неповторного святійшого за святих.
Валерій Ясиновський
