«Хочу бути максимально корисним в зоні своєї особистої відповідальності, – каже Роман. – Не можу тупо виконувати тупі накази якихось довбнів. На початку війни записався в Ірпінську самооборону. Поставили мене з рушничкою на варту. Вночі бачу декілька ліхтарів у лісі. Я бігом на блок-пост, мовляв, вороже ДРГ до нас суне. А вони бухають та ржуть – російський камеді-клаб у телефонах дивляться.
“Расслабься, – кажуть мені російською. – Ето наші пацани по лєсу шарятся”. “А чого ж ви мене не попередили, – питаюся. – А якби я їх застрелив?” “Узбагойся, – кажуть, – фсьо под контролєм. На вот випєй для храбрості”. “Дякую, я не п’ю”.
А через два дні, коли я після нічної варти відпочивав, російське ДРГ сім людей на посту перестріляла. Під’їхали на поліцейській машині, вдягнуті в українську форму. Наші їм: “Скажіть паляниця”. “Паляниця” – відповідають. Пацани опустили зброю, а ті їх перестріляли. Сєпари були з ДНР-ЛНР, знали українську.
Чесно скажу, після того випадку я злякався. Для людини, котра звикла контролювати своє життя, відчуття хаосу – справжнє пекло. Розуміш, що сам собі не належиш. Несе тебе якась стихія невідомо куди і доля твоя непередбачувана. Всі особисті досягнення обнуляються. Знову опиняєшся в самому низу соціальної піраміди. Відчуваєш себе наляканим шматком плоті з інтелектом та інстинктами чотирнадцятирічного підлітка. Я так не можу. Не здатен відключити критичне мислення, не можу виконувати ідіотські накази, закривати очі на відвертий дебілізм. Особиста свобода та відповідальність є для мене найвищою цінністю. І якщо солдат з мене хріновий, то в бізнесі я чогось та й досягнув. Буду корисним тут».
Роман родом зі Стрия – епіцентру бандерівського руху. Його батько разом з місцевими активістами у березні 1990-го підняв синьо-жовтий прапор над міськрадою. На ті часи за це ще давали тюремний термін. Та Бог милував. Не знаю чи щиро вірить Роман у Бога, але регулярно робить щедрі офіри на потреби місцевої греко-католицької церковної громади, служби якої відбуваються у величному соборі святого Вінсента та Якова чотири рази на тиждень українською мовою.
“І завжди повний зал!” – каже гордо. А ще жертвує величенькі кошти на ЗСУ. “За два роки майже мільйон доларів офіційно. І ще з власної кишені тисяч двісті. Спершу Притулі, а потім Мадяру”.
Після того, як у березні 2022-го під Києвом спалили склади з товаром та знищили зо два десятка фур, Роман вирішив релокувати бізнес до Польщі. Вивіз до Вроцлава родину, старенького батька, який потребував догляду. Оце ще місяця не минуло, як він помер, заповівши поховати його у Стрию поруч з дружиною.
“То я навіть на похоронах не був, – згорьовано зітхає Роман, – виїхав у 22-му як багатодітний татусь, але старшому малому в минулому році вже 18 виповнилось. Дякуючи Богу, тітка всі похорони організувала. Та від того не легше. Вона у Вроцлаві з початку 90-х живе. Перші тижні у неї перекантувалися. А як винайняли квартиру, батько у сестри жити лишився. Вважав мене ухилянтом. Йому бач родичі зі Стрия у вуха гівна понакладали, мовляв твій Ромчик – чмо і втікач. Тільки на словах за Україну, а як запахло смаженим тільки чух – і вже у Польщі. Батько ж у мене знаним активістом був. Помаранчевий Майдан весь відстояв. Під час революції Гідності нирки застудив. Останні роки тяжкими нефритами мучався. Двічі на тиждень гемодіалізу потребував. А хто за все платив? За намети на обох Майданах? За дрова? За дизельні генератори? За утримання отого всього? Звісно що Ромчик-ухилянт. Перед смертю навіть бачити мене не захотів. Вважав, що зрадив нашу бандерівську справу. Ага, легко бути затятим бандерівцем, коли ти голий-босий і ні за що крім Небесної України не відповідаєш. Сидиш строчиш у Фейсбуці коменти на кшталт: “Тримайтеся. Молюся за вас”, або поливаєш брудом тих, хто не відповідає твоїм високим ідеалам українського Чину. А як у тебе на шиї майже сто працівників із родинами, плюс діти, яких підняти треба, плюс купа волонтерських закупів…
А тут ще старший малий днями заявляє: “Поїду в Україну воювати. Не хочу, щоб і мене в родині ухилянтом вважали…”. Вчиться в Англії моїм коштом. А я йому: “Давай вперед!”. Затих. Думав, що я його відмовляти буду. Тільки дружина в плач: “Не смій малого на війну відправляти! Краще сам іди”. Вже місяць з нею не розмовляємо. Їй бо, хочеться все кинути. Їбіться ви всі проваліться! Тільки ж я не матюкаюся…”. (Сміється).
Наша зустріч з Романом трапилася у жовтні. А сьогодні я довідався, що він помер. Смерть від інфаркту у віці 45-50 років – діагноз дуже розповсюджений серед українських чоловіків.
Світла пам’ять тобі, Ромчику. Дай Боже, щоб усі, хто писав і думав про тебе чорне, зробили для України стільки, як ти, дорогий Друже!
Звісно, що ім’я я змінив. Як і місце нашої зустрічі… Але ж ти знаєш, що я тебе люблю! Кажу це щиро, як “ухилянт – ухилянту”. Цьом… До зустрічі! Якось ще здибаємось!
Антін Мухарський
