Є гарне оповідання Хуліо Кортасара з такою назвою. Я люблю вогні. Різні… Люблю вогні вечірнього, мирного Києва. Люблю коли взимку потріскують дрова, а баба Манька спеціальним довгим рогачем виймає свіжу, гарячу хлібину з печі. Люблю вогонь на Івана Купала, через який стрибають хлопці й дівчата…
Люблю, коли понад Дніпром на вогні вариться рибна юшка з судака, щуки і окуня. Люблю, коли у високих Карпатах, пізнього-пізнього вечора горить ватра. Я годен навіть вибачати горіле листя восени в селі, бо для мене запах і смак того диму, – то осінь, дитинство, тонка печаль, і ще щось не до кінця незбагненне, таке, що не може буте пояснене просто словами…
Від кожного такого вогню тягнеться нитка нашої пам’яті, нашого спомину, нашої сутності…
Є інші вогні…
Горять сьогодні свічки у вікнах українців: пам’ять про Голодомор. Знову «Україна в огні»… Горить земля, на сході і півдні України, запалена ворогом. Горять школи і будинки від ракет і дронів. Горять налобні ліхтарики на наших головах, через вимкнення світла… Горить і тліє наша лють, наше прагнення до справедливості й помсти…
Вогонь – основа людської цивілізації, вписана і вкорінена в кожну культуру. Вогонь – це українська основа, передана в піснях, казках, думах… «Ой, на горі вогонь горить, під горою козак лежить»… Хай горить вогонь нашої пам’яті. Хай зігріває нас, хай попалить наших ворогів… Хай згинуть, як та роса на сонці. Бо й сонце – вогонь…
Вогонь – то наше! Бо ж і сам Сварог жив десь у Києві і мав кузню на Подолі… Вічна пам’ять. Хай горить вогонь!
Віталій Чепинога
