Господи, як прикро… І як нестерпно читати декотрих справді патріотичних людей, які раптом щось зрозуміли, спам’яталися, але ще до кінця не визнали всієї драматичності того, що відбувається. І тепер, заради збереження недоторканності власної гордині, кричать: ну, ядерна війна, значить ядерна! Зате не скорилися агресору-супостату. Разом підемо до пекла…
“Врагу не здайотся наш гордий варяг, пащади нікто не желает”. Стривайте, це ж не наша пісня? Хіба це наша позиція?! Це наш остаточний вибір? Це все, на що здатна наша впертість і гординя? Який меседж послали світові? І що залишимо своїм нащадкам? Легенду про 300 спартанців? Так цей міф уже опрацьований світовою культурою.
У кращому випадку ми залишимо красиву легенду про те, що була така 60-мільйонна країна, яка шалено пишалася своєю Незалежністю, в той час як шахраї і упирі всіх мастей тягнули з неї останні соки. А ми, як могли, берегли їхню недоторканність і боялися навіть слово сказати за свою націю – боронь Боже – це ж націоналізм! Заклюють, затопчуть, знищать морально або й фізично.
30 років Незалежності – це 30 років керованого хаосу і культурної, інтелектуальної та моральної деградації українців. Тут, щоб надійно заховати кінці у воду, ми мали обов’язково створити собі образ ворога – і свято та люто його ненавидіти всією душею. Дражнити його, цькувати, висміювати і люто зневажати. І ворог довго не думав – він відповів нам не прокльонами і ритуальними танцями. Він відповів жорстокою війною, бо це він уміє якнайкраще! Ми дивом відбилися під Ірпенем і Херсоном – і здавалося, що прийшов час задуматись і переосмислити все, що з нами відбувалося за останні десятиліття.
Але ні – ми сп’яніли від перших перемог. Наш бравий “Телемарафон новин” і гордий Бонапарт кинулися в цю війну з відчайдушністю божевільних. Бо тільки божевільні не відають, що творять….
Ми й досі не знаємо своїх справжніх втрат. Вірніше, ми знаємо їх на рівні своїх власних родин, ми оплакуємо своїх власних синів і дочок. Але ми не знаємо, які це цифри в масштабах країни. А ще втрати ментальні… Але хтось знає цю статистику і приховує від народу, бо якщо народ про це дізнається, він буде в глибокому шоці.
Як би не лементували відчайдухи, якою б праведною і благородною метою не прикривали цю війну, вона залишається страшним і жахливим явищем – з каліцтвами, смертю з одного боку і небаченою корупцією та кар’єризмом з іншого. Війна допомагає багатьом вирішувати свої питання, збагачуватись, закривати колишні злочини і прорахунки. Ніхто не думає про Народ, бо народу вже фактично немає. Щоб його не стало – активно попрацювали наші олігархічні ЗМІ, сіючи розбрат, нігілізм і цинізм, насміхаючись над національними святинями і будь-якими святинями взагалі.
І трапилося найстрашніше – ми власними руками створили Голєма, якого власноручно посадили на трон і присягнули йому. Але ми не були першими – і сторія пам’ятає всі ці випадки, а також те, чим усе скінчилося…
А тепер я запитаю нас – чи готові ми всі піти з цього світу, нехай з гордо піднятою головою, але з розумінням того, що ми помилилися у методах боротьби за свою націю? Хіба чеченці були менш гордими за українців, коли на їх землі прийшов “великий брат”? Чи не були вони, як і ми, навчені гірким столітнім досвідом кавказьких війн? Чи не мали рації старійшини цього народу, коли в певний момент зрозуміли, що в цій війні можна втрати всю свою націю?! А хіба грузини, в яких “великий брат” відібрав чверть території, вони менше, аніж українці обожнюють Сакартвелло?! Ні, просто у грузинського народу спрацював інстинкт самозбереження!
Не треба зараз посипати голови попелом або шукати винних в нашій трагедії, аби розвішати їх на київьских стовпах. Треба просто зрозуміти, що ця біда сталася не одномоментно. Ми весь час звертали з потрібного шляху. Звертали, коли замість меншого зла обирали в парламенти і президенти ще більше зло. Звертали, коли через шахрайські схеми одних і наївність інших дозволили приватизувати і розтягнути все національне багатство країни. Звертали, коли без бою і за великі хабарі віддали наш національний інформаційний простір вовкам в овечих шкурах, які безбожно ріжуть наші отари. Звернули, коли зрадили наше слово, нашу пісню, наші рідні легенди і казки, і впусили в нашу культуру ментальних чужаків, надіючись, що вони заговорять нашою мовою – і, о диво!, – одразу стануть своїми.
Та не стануть, бо у них завжди будуть свої. І це вони, а не ми, стоятимуть у довгій черзі за нагородами, званнями, за авторитетом, популярністю і славою. А ми й далі будемо прислужувати їм, улещувати, догоджати – і то усе мовчки, аби не розгнівити…
Напевно, ми заслужили те, що маєио. Бо у свій час покоління тих, кому впала на голови оця Незалежність, відчули ейфорію від власної значимості і не зробили того, що мали. А саме – навіть найкращі з них не виховали, не виплекали, не привели в політику і на вищі щаблі влади своїх однодумців і послідовників з більш молодого покоління, і не передали їм естафету… Вони захопилися посадами, званнями, чинами і високими державними кріслами.
Вони вибрали за мету ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА. Саме тоді, коли на часі був КУЛЬТУРНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА. І я не буду зараз пояснювати своє розуміння відмінностей одого від іншого. Я можу лише сказати, що політичний проект це фікція, і ця підміна одразу стає зрозумілою, коли в президентське крісло сідає неукраїнець і вся вертикаль починає служити йому, а не вічній ідеї побудови України. України Культурної і України Духовної. А мої співвітчизники незабаром мають вирішити екзистенційне питання: що для них важить більше – втратити націю і зберегти територію, чи втратити територію, але зберегти націю…
Багато років тому я зустрічався у Ватикані із студентами духовної семінарії – їхній наставник з гордістю говорив мені: “Подивіться, які всі вони красиві, розумні, просвітлені! Як щось раптом трапиться в Україні – то ми маємо тут депозит нашої нації…” Таких молодих людей я бачу нині у багатьох країнах Європи і Нового світу – красивих, працьовитих, чесних, вихованих, не на досвіді тотальної корупції і аморальності. Вони живуть Україною – її традиціями, її музикою, танцями і піснями, її красою і неповторністю.
І якими б песимістичними не виглядали наші висновки з огляду на цю підлу війну, я знаю, просто впевнений, на цьому історія української нації не закінчується. Вона просто трансформується і набуває глобального значення, запліднивши своїми генами спори інших народів. Україна вічна!
Анатолій Матвійчук
