«Життя письменника – це його книги. Якщо він не може більше писати, повинен умерти. Письменник повинен умерти після найкращої своєї книги. Митець повинен відходити після свого апогею. Щоб своєю неміччю не компрометував своєї колишньої величі.
Я майже щодня зустрічаю на вулиці дев’яностотрирічного С. Людкевича й радий, що він живе. Але мимоволі думаю: на його могилі вже десятки років влаштовували б громадські панахиди, а живого, навіть у черзі, коли він стоїть за ковбасою, не пропускають першим».
(Роман Іваничук. Щоб не забути…)
Сьогодні День народження Романа Іваничука.
Йому вдалося зберегти в собі Письменника і Людину. А ще поблажливе, батьківське ставлення до молодих літератів.
Я зустрічався з ним багато разів, був удома, брав інтерв’ю: «Але ти приїдеш і запишеш, бо писати не буду, тоді це не розмова».
Вітав з 85-річчям телефоном з міської бібліотеки, коли там проводився ювілейний захід.
Їздив на похорон.
Іваничук з тих письменників, яких я перечитую. Особливо книжки останніх років.
Євген Баран
