Цієї ночі зовсім не спав: писалося. Тлом слугувала музика. Естрадна стрічка помалу-помалу вивела на Софію Ротару: сольний концерт у Кремлі, 2011 року. Половина концерту — в національних строях. З українськими піснями.
Десь серединою мистецького дійства господиня виводить на сцену наймолодшу сестру (у родині назагал дітей шестеро) Ауріку, вже заслужену артистку України.
На сцену випливла ставна пані і знову поставила москвинський палац у потрібну позу — пісня «Не люби!», українською: «Я тебе не в мріях, не у снах не чекала… навіть думки-подумки такої не мала»…
Принагідно виплив-став на пам’ять Іван Лепша — старший друг-товариш-брат, письменник, автор ідеї фестивалю «Червона Рута».
1994-го року Іван видав у Києві свою глибоку розвідку «Життя і смерть Володимира Івасюка». Я тоді, паралельно з газетою «Слово», заступив ще й на українське радіо: на Першому каналі, о 14.00 вів свої 30-хвилинні історико-публіцистичні «Шляхи». І четвергами — годинний «Ярославів Вал». Нині то «Радіо-культура».
З Лепшею, як то зазвичай буває, перетнулися на Хрещатику.
Що? Як? Куди? Пішли в студію (Яр.Вал, 10), — взяв я Івана за руку. Лепша не впирався. Голос Володимира Івасюка, до того ж, був при ньому.
Перед цим закавували:
— Як ти? — поглядом я до нього.
— Та здоров’я трохи вже не те, — закурив на відповідь до мене. — Ти розумієш, накинулися вони на Софію! Володі, Івасюка вже нема, прибрали. А в Софії 88 відсотків Івасюкових пісень. Та й кров горлом у неї пішла… Захворіла дуже. Сказали: або в Крим (там клімат), або… ВСЕ. Добре, ходімо писатися…
Прорізний дощ, пам’ятається, Прорізною вулицею заганяв під бруківку наші сліди…
Олександр Сопронюк
