Урешті потрапила мені до рук книжка Олександера Сопронюка «Самотній вовк», яку 2013 року видав неутомний публікатор загубленої у сьогоденні української літератури живих та мертвих письмаків Володимир Даниленко. Що маю про неї сказати?
1. Передмова Андрія Савенця з Любліна. На жаль, у ній нема автора збірки. Є море прізвищ – Станіслав Бараньч, Роберт Фрост, Евген Сверстюк, Павло Тичина… Щоправда, назва чудовезна: Тепло його зими.
2. Добрий перший розділ, присвят знаковим українським постатям: Іванові Царинному: «Я знов — самотній вовк, і та самотність подивом Рятує мою кров з гнилої глухоти». Анатолієві Лупиносу: «Я кров’ю йшов», «Упав на хмари, Скрикнув і замовк». Іванові Козаченку: «Заплакав на Купала сніг», «вовчими чорницями». Юркові Ґудзю: «Стало небо сторч Прокляте Богом». Знову Козаченкові, не Василеві, Івану: «Та лиш заблуде той з потворним заборолом Укляк хрестом і рве на шмат мене». Знову Ґудзю: «Я знав уже тоді, То не моє 
життя Так падає серпом підбита костерва».
3. Знаковим для Сопронюка – ключем, як мовив би автор передмови з Любліна – є слово чесне: «чесні гріхи», «чесне забуття» тощо.
4. Другий розділ – ружні жінки та мандри Україною. Чудовий вірш «Сей клекотень – сей журавлиний дим Сей вересневий плач в гріховних плавнях». Чудові рядки: «Снігом пече дорога. Очі твої мовчать», «м’яко шелестить твоя волога».
Але на загал поезії катма – уривки, обривки, ритм неулаштованости та незібраности автора. Ружні жінки – але претензія до них одна: ви погані, а я молодець. Якщо ти такий молодець, то чого їх так багато і чого ти на вулиці, і сам? Питання риторичне.
5. Найцікавішим у книжці є життєпис самого Сопронюка. Він дає відповіді на багато запитань до його теперішнього стану та чимало чого пояснює та прояснює.
Народився у Лубнах (давній столиці господарської імперії Яреми Вишневецького). Мама – викладачка іноземної мови ув училищі, засновниця та керівниця самодіяльного театру. Тато – зробив кар’єру після московського вишу у Лубнах – став урешті головним ветеринаром, тобто увійшов до районної еліти того часу. Отож – Сашко народився зі срібною ложкою в роті.
Чомусь подався до Харківського військового авіаційного училища. Щойся там сталося, бо на другому курсі похопився іти пріч. Одпустили з вовчим білетом – до війська. По війську 
працював на місцевому заводі ефективної кераміки у Лубнах. Потім факультет журналістики Київського університету. Закінчив. Перше місце роботи – обласна ґазета Київщини «Київська правда».
Самвидави. Такі справи. Ґазета «Слово». Участь у громадських рухах. Війна з Мовчаном. Суди за матеріали Щербатюка та Рубана. Пропозиція еміґрувати до Праги і перенести туди видання ґазети «Слово». Одмовився. Українське радіо. Крах усього: бомжування, пиятика, утрата численних друзів. Якийся період просвітення – добра жіночка узяла го у свої міцні руки. Оджив. Видав одне число одродженої газети «Слово». Тепер знову – вулиця, понурість, пиятика, жебрання копійок у знайомих.
Прикро. Сумно. Зле. Але така реальність.
У книжці чимало глупих антисемітських випадів. Пощо? Упорядниця Маричевська чи видавець Даниленко мали би уникнути сього. Але не уникнули. Пані Маричевська мирно трудиться у галереї Поживанова, а от Даниленка просто живцем винесли уперед ногами з київської організації НСПУ «подячні» письмаки.
Сопронюк як дзеркало українства – на вулиці, занедбаний, злиденний, охриплий, не завше тверезий. Така собі ходяча метафора української культури, українського СЛОВА. Як здибаєте його – не одвертайтеся, не кривіться, а дайте йому на Боже і помоліться за Україну.
Роман Кухарук, Літературний форум
