Сьогодні татові, Григорію Філіпчуку, виповнилося б 82. А немає його вже 12 років. Рано його не стало. Багато трудився… Праця та була творча, але якась денна і нічна, усе життя памʼятаю його над стосами паперів та в «окупації» книжок і словників. Тато був перекладачем…
Перекладав із французької, трохи з іспанської та португальської. Це він свого часу відкрив українцям Робера Мерля – «За склом», «Тварину, обдаровану розумом», «Чоловіків під охороною», «Мальвіль» – постакаліптичний роман, який у 80-х роках ходив у бестселерах. Усього його доробку, звісно, не перелічиш, чималий він.
Так от, коли ти живеш з таким татом, коли твоє дитинство і юність минають під цокіт друкарської машинки – зранку й уночі, бо вдень ще ходив у свій рідний «Всесвіт»…
Коли ти живеш із такою глибою знань, житейської мудрості, вишуканої літературної мови, людської порядності й сентиментального патріотизму (уявляєте, він часто плакав, коли лунав український гімн), то сприймаєш це як данину.
Бо це ж твій татко – носив на руках, вчив боронитись у дворі, коли треба, а у шкільні роки нашіптував справжню історію України, бо у школі ж викладали несправжню.
Ось так, садовив нас із сестрою Наталею біля себе і розказував різних бувальщин – про те, як заходили москалі у його рідне село й полохали своєю мовою («Уявляєш, – бідкалась татова мама, – він сказав мені «Трясця вам». Хоч насправді то було «Здрастє, вам», – пояснював тато. «А ще, дивний, запитав «Які тут дерева?», – себто «Какая тут деревня?». «А ще, дітько, сказав, що прийде «на світанок», – хоч це було «До свіданья», – дуже любила цю історію з вуст тата).
Розказував про те, як його пʼятнадцятилітнім разом із батьками, та й усім прикарпатським селом, насильницьки депортували у степи Миколаївщини, як моторошно ревли ті вагони, нашпиговані вщерть худобою та людьми та їхніми розібраними хатами, як потім волелюбні односельці по смерті Сталіна повернулися додому та відродили свої рідні Тучапи над Черемошем.
Розповідав нам, який то тризуб на вигляд, який має бути прапор наш справжній, про козацькі марші, про «заборонених» письменників та дисидентів та багато-багато іншого, про що тоді «треба було мовчати» у совітських школах. І все казав та вірив, що прийде слушний час для України. Тому-то й плакав, коли залунав наш справжній гімн…
Ось такі уроки домашньої історії, думаю, викладалися не в одній українській родині. Я завжди міркувала: ну, звідки тоді, у 90-ті, після тривалих років зросійщення і совєтизації, той дух повстав?
Ось так виринув із сімейного «підпілля» і зробив мільйони українців однодумцями і спраглими до волі. Мабуть, великою мірою, і тому, що в багатьох із нас були такі-от батьки, які зберігали нам Україну, які навчали і вірили, які знали, що час настане…
Дякую тобі, тато!
За твою ніжну батьківську опіку до нас, за вірну любов до мами, за оцю справжню Україну, за твою науку, яку цінуєш з висоти років все більше, за те, що саме ти – мій тато, за все-все-все!
Світла тобі памʼять!
Ірина Філіпчук
(на фото вгорі — з Іваном Біликом)
