Ми ще здалеку почали голосно вигукувати до панотця «Воістину воскрес!», аби він звернув на нас увагу, на нас із-поміж інших. Цим ми розбудили дітей, що стояли біля батьків і дрімали.
Коли панотець зупинився коло нашого кошика і промовив «Христос воскрес», схиляючись до відра зі свяченою водою, то я на повні груди гукнув йому: «Воістину воскрес!».
Священник на мить спинився, а потім посміхнувся ще раз: «Христос воскрес!» — і, примірявшись, повним квачем води бризнув мені межи очі, потім — в кошик, і, нарешті, широким махом – ліворуч та праворуч.
Крапелька води на кінчику носа дражливо залоскотала. А в очах заблищали іскри. У кошику затріщала свічка…
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Ми йшли додому і дивилися на сонце, що лиш починало визирати поза деревами між будинками. Так ми намагалися потвердити чи спростувати дитячу оповідку, ніби на Великдень, якщо дивитися на сонце, то воно не сліпить…
Я витер сльози із засліплених очей і подумав, що все це воістину правда, але так буває лише в дитинстві.
Валентин Ткач
