Я не літературний критик, і ніяк не занурений у доволі локальний світ українського перекладу. Але я знаю про Євгена Дробʼязка, про геніального Миколу Лукаша, про Степана Масляка і його «Швейка». Я памʼятаю про Франка, Зерова, Пантелеймона Куліша і його Шекспіра. Я купляю все, що видається з перекладом Ярослави Стріхи, я захоплююся Шабловським і Конрадом Андрія Бондаря, перекладами Юрка Прохаська і роботою Остапа Українця з перекладом книг Щепана Твардоха.
Борхесом Шовкуна і Грабовської. І якраз сьогодні читав буквально геніальний переклад Чарльза Буковскі про «горобчика в серці» у виконанні Євгенії Кузнецової. Тому мене сильно зачепила ця позорна історія з врученням премії Рильського за фактично гугль-переклад і плагіат.
Є речі, які назагал нібито й мало кому цікаві, але й промовчати не можна, бо то непорядно. Це такі маркери, якими варто позначити свої морально-естетичні «границі».
Максим Рильський бив би вас кілком по голові, члени так званого журі!…
До речі, Максим Стріха, як мені вдалося зʼясувати, не голосував за цей стид, і вийшов зі складу комітету, на знак протесту. Респект і повага.
Якраз недавно Стріха, з власного ентузіазму та ініціативи переклав і домігся видання геніального Шандора Мараї. «Свічки догоріли» (Видавництво «Апріорі»). Там, до речі, якраз про честь і гідність…
Віталій Чепинога
