Якось так складається, що останнім часом пишу про негатив, що погано. Бо нам потрібен оптимізм. Однак як можна творити в тилу таку фігню, якою у нас є із цими преміями? Віддати премію Максима Рильського плагіатору Дроздовському, який переклав одну книжечку п’єс Лорки загальним обсягом 64 сторінки — це, звичайно, ганьба ганебна.
Дроздовський має таку ж премію, як і Микола Лукаш. Ось як справедливо працює у нас журі. Конкретно Дроздовський у співавторстві із Шеппардом отримали цьогоріч премію Рильського за переклад книжки “Ірпінь — мій дім”, що містить твори дітей. Натомість антологію української поезії “Соняшні кларнети” у перекладі французькою й італійською відфутболили.
Жахливо не тільки те, що плагіатори стають лауреатами десятків премій. Жахливо, коли політиканство і демагогія знецінюють літературу. Чудово, що діти пишуть про війну, але навіщо цю книжку взагалі висувати на премію Рильського? Бо війна понад усе? Перетворити все, навіть війну і страждання, у матеріали енного з’їзду компартії — це давня компартійна практика в Україні.
Невже у нас немає гідних перекладачів? У нас є тільки Дроздовський, що тепер ще й видатний спеціаліст із культурної дипломатії. З чого він лише не спеціаліст!
Та встановіть вже премію імені Дроздовського за офігезні досягнення у брехні і демагогії — і видавайте її хоч щомісяця, а не раз на рік. У нас шахраїв інтелектуального штибу — хоч греблю гати. Після цього так звану укр. творчу інтелігенцію можна викреслити як клас з історії і то назавжди.
Кінець світу для укр. літературної інтелігенції уже відбувся. Нема укр. літературної інтелігенції. Є якась субстанція, що вже не просто погано пахне, а смердить.
Роксана Харчук
