Культура

У дорослих свої іграшки

Понад тридцять років тому з’явився роман французької письменниці Едмонди Шарль-Ру «Забути Палермо». Десь за рік було розкуплено його тисячу примірників. Але коли авторці присудили премію Гонкурів, розкупили понад півмільйона примірників книги. Може, літературні премії і не мають вирішального значення для загальнолітературного буття, але вони мають виняткове значення для літературних доль авторів і для книжкового бізнесу, незрівнянно активізуючи продаж відзначених авторитетними преміями (і тотального «розкручування») видань.

Очевидно, наявність широкої системи літературних премій — свідчення цивілізованого культурного життя країни. І, мабуть, ми вже робимо перші кроки до нього, бо в Україні літературних премій не менше, ніж, скажімо, в США чи у Франції. Нагадаю лише найголовніші. Окрім Державної імені Тараса Шевченка, маємо: імені Павла Тичини, Максима Рильського, Лесі Українки, Олени Пчілки, Григорія Сковороди, Нечуя-Левицького, Івана Огієнка, «Благовіст», «Тріумф»…

Щоправда, є в нас особливість біографії чи не кожної з цих премій (і скрізь вона — однакова). А особливість ця така: якщо в усьому світі дбають про авторитетність премій, то ми, бува, ще навіть не встигши заснувати відзнаку з авторитетним ім’ям, одразу ж поспішаємо знецінити її позірно добрими намірами (ними, як відомо, вимощена дорога до пекла). Так, добрий народ українці: одному присуджено премію, щоб він не образився, другому, щоб не лаявся, третьому, бо він хворий, четвертому, бо в нього дружина хвора, п’ятому, бо в нього теща… шостому — за вік; стільки десятиліть у літературі протовкся — і ось уже відзначаємо довгожителів за довгожительство.

А оскільки ми, українці, ще й народ унікально винахідливий, то щоразу придумуємо архіважливе ідеологічне обґрунтування нашого сервілізму. Можемо навіть цілому літературному колгоспові премію присудити. Якщо робити висновок за кількістю щороку присуджених відзнак, то може видатися, що наше письменство переживає нечуване піднесення, що в нас щорічно з’являється ґроно шедеврів. А саме такого нечуваного піднесення врожайності шедеврів останніми роками не спостерігається. Гектари прізвищ новоспечених лауреатів жодною мірою не переконують і не налаштовують на оптимістичний лад, хіба знову й знову викликають іронічний подив.

З меншими преміями ті ситуації ще хоч якось можна зрозуміти. А ось із державною, ще й імені Шевченка — важко. Як часто тут спалахують усякі незрозумілі імпровізації та наївні аматорські нововведення. То комітет раптом почав присуджувати премії давно померлим письменникам, намагаючись підправити минуле, втручаючись у саму історію, «переписуючи» її. І ось уже лауреати Шевченківської премії — Іван Багряний, Василь Симоненко, уже відкрито шлях до присудження її Іванові Франку та Лесі Українці, а далі — й самому Тарасові Шевченку. Та в жодній нормальній країні жодна авторитетна премія не присуджується посмертно, весь світ був би подивований, аби, скажімо, Нобелівську, Гонкурівську чи Пулітцерівську премію присудили авторові, який помер кілька років перед тим. Це вважалося б свавільним втручанням в історію з метою виправлення її.

Ми ж біжимо за поїздом, який давно відійшов в історію, щоб спокутувати свою неувагу до одного з його пасажирів. Встигаймо відзначати преміями (якщо вони на те заслуговують) живих. А не встигли, то, як мовиться, на те нема ради.

Чи уявляємо ми Малу Нобелівську, Гонкурівську, Пулітцерівську премії? Зате ми придумали свою Малу Шевченківську! Чи не для того, щоб подивувати світ: от що можемо утнути, ніхто, крім нас, не додумався б! Хотіли ми відзначити найавторитетніше літературне явище, що народилося під пером молодого автора (хоча «Сталінка» О. Ульяненка цілком заслуговує саме Шевченківської премії в її не «малому» варіанті), мали б запровадити для цього спеціальну відзнаку. Скажімо, у Франції є знаменита премія Медічі, заснована 1958 року саме для відзначення творів молодих авторів, власне, за яскравий творчий дебют.

До речі, про премії у світі. Наприклад, у Франції. Там своєчасно зрозуміли, що вони — те стихійне лихо, яке неодмінно має супроводжувати літературний процес. Першу таку відзнаку там уфундувала торговельна буржуазія ще 1323 року й називалася вона «Золота фіалка» (і та фіалка була таки насправді золотою!) І присуджувалася вона на так званому соборі веселого звання рішенням непідкупних (хочеться так думати!) кардиналів. Аби трохи приручити письменників, щедро сипонули зі своїх рукавів літературними нагородами Наполеон І і Наполеон III.

Нині у Франції до двох десятків найпрестижніших премій. Поміж них: державна, Велика премія Французької академії, що присуджується за кращий, на її думку, роман року. Далі, сказати б, її антипод — Гонкурівська премія (за молодість та оригінальність таланту, за нові «відважно здобуті вершини мистецької думки й форми»).

Осінь у літературному житті Франції називають преміальною зливою. В цей час присуджується популярна премія на честь видатного медика й королівського історика XVII століття Теофаста Ренодо. Майже сімдесят років тому засновано премію Ентеральє. Вона присуджується акредитованими у Парижі журналістами. Це, певно, єдина літературна відзнака у Франції, яка присуджується французьким письменникам іноземцями. Є й премія «Феміна», яку заснували жіночі журнали. Є спеціальна премія за романічний дебют журналіста, є відзнака для іноземного автора (серед її лауреатів бачимо популярного сьогодні й у нас чеха Мілана Кундеру). До речі, такі премії кращим книгам іноземних авторів особливо популярні в Німеччині, в Японії, є вони й у багатьох інших країнах. На жаль чи на щастя (залежно від того, як на це подивитися), немає її у нас.

Цікаво, що премія Гонкурів, «Попюліст», «Феміна», міста Парижа та деякі інші мають суперсимволічну грошову винагороду — 50 франків, а премії Ренодо, Ентеральє, Послів взагалі не передбачають ніякої фінансової частини. Лише окремі винагороди мають «доважок» у кілька тисяч франків. Але справа тут не у фінансовій сумі винагороди чи у відсутності фінансової частини. Потужна рекламна кампанія нечувано множить тиражі таких книг, отже, різко зростають суми авторських гонорарів. Тому не має ніякого значення та винагорода, яка передбачена або не передбачена при присудженні премії. Головне, що є звання лауреата. А гроші й слава за цим прийдуть.

Коли порівнюєш з усіма відзнаками наші премії, то бачиш, що вони — не тільки не такі авторитетні, не такі популярні (бо хто, крім читачів малотиражної «Літературної України» знає наших лауреатів?), а й просто якісь друго— й третьосортні. Не приносять вони авторам ні слави, ні грошей. Ніби й автори, й журі якусь повинність відбувають: на всьому лежить печатка нудної приреченості на жорстко окреслений регламент, який не передбачає ні сенсаційності, ні бодай скандальності (вона теж літературі необхідна як один з її живильних елементів). Час від часу періодика підсміюється з того, що деякі наші письменники, відзначені навіть Державною премією імені Шевченка «широко знані у вузьких колах». Так, висловилися «Киевские Ведомости» з приводу присудження премії одному з найвидатніших українських прозаїків другої половини XX століття Романові Андріяшикові, авторові романів «Люди зі страху» й «Додому нема воротя», які зробили б честь будь-якій літературі світу!

Звичайно, є чимало відзначених Шевченківською премією творів, які не мають у собі яскравих художніх відкриттів (так було в радянській Україні, так триває й у незалежній, так, очевидно, й буде, бо не може родити в письменстві щороку неперебутні шедеври, тому там стоїть жива черга авторів абсолютно пересічних книжок, які терпляче чекають свого лавреатського часу). Звичайно, логіка вердиктів членів комітету по цих преміях подеколи викликає, м’яко скажемо, подив: приміром, один із найбільших українських інтелектуалів нашого часу, культуролог, мовознавець, літературознавець, критик Юрій Шевельов, він же Юрій Шерех, потрапивши до списку претендентів на цю премію, одразу ж був підданий терору звинувачень у неймовірних політичних гріхах, про які він сам і сном-духом не відав. Це були безсоромні політичні спекуляції, які лишаться на совісті тих, хто їх затіяв.

Потім на здобуття авторитетної премії висунули Василя Барку, поета, прозаїка, перекладача, есеїста, релігійного мислителя — постать в українській літературі воістину велику, мов ціла легенда. Тут не було рецепцій авторської біографії в стилі політичних спекуляцій — комітет Барку просто «прокатав». І так звана літературна громадськість (цікаво, чи вона в нас усе-таки є?!) не зажадала від комітету, аби він подав у відставку, ніби ніхто й не помітив цього фронту. Тож про якусь громадську увагу в Україні за діяльністю такої інституції як комітет по державних преміях імені Т.Г.Шевченка говорити ніяк не випадає. Натомість у тій же Франції громадськість намагається вплинути навіть на дії Гонкурівської академії, хоча вона жодною мірою не уособлює державу, а є добровільною громадською організацією письменників.

До речі, вона виникла з ініціативи Едмонта Гонкура, який заснував на честь пам’яті померлого брата Жюля Академію, запросивши до неї знаменитих сучасників: Золя, Гюїсманса, Мірбо, братів Роні, Маргеріта. Кількість членів Академії завжди однакова; після смерті когось із них до Академії на його місце обирається новий письменник. Члени Академії присуджують літературну премії імені Жюля й Едмонтона Гонкурів. Цікаво, що журі премії Гонкурів за штаб-квартиру мали переважно ресторани: спершу — «Гранд-Отель», далі — «Кафе де пар», а потім — «Друан».

Як пам’ятаємо, в Радянському Союзі, за часів «генія всіх часів і народів Й.В.Сталіна» можна було знову й знову одержувати Сталінську премію. Велика була благодать для благонадійних державних письменників. Дехто по декілька разів олауреатився. Гонкурівську ж, як і більшість авторитетних премій у світі, можна одержати лише раз. Був лише єдиний випадок у французькій літературі, коли цю відзнаку присудили одній і тій же людині двічі. Але виною тому — зухвала містифікація, до якої вдався Роман Касєв — французький письменник російського походження, що писав під псевдонімом Роман Гарі. Він одержав Гонкурівську премію ще 1956 року за роман «Корені неба». Після того почав писати під псевдонімом Еміль Ажар, настільки засекретившись під цим іменем, що ніхто не міг здогадатися, хто за ним ховається. Висловлювалися найрізноманітніші гіпотези щодо особи. Від того, що під цим псевдонімом виступає Луї Арагон і до того, що це ім’я прибрав собі чоловік із тяжким кримінальним минулим.

Еміль Ажар став автором чотирьох книг, йому було присуджено Гонкурівську премію. Збереглися свідчення, що критики неоднораз твердили: Ажар набагато талановитіший за Гарі. Одне слово, він мав усі підстави написати в своєму есеї «Життя та смерть Еміля Ажара»: «Я славно повеселився. До побачення й дякую». І наклав на себе руки. І тоді містифікація розкрилася. І вибухнув ледь не скандал.

В усій цій історії є свій повчальний момент. І містифікація, і скандал — ще одне свідчення, що літературний процес там — повнокровний і живий за всіма вимірами, з усіма тими складовими, які супроводжують справжню творчість. їхній відблиск неодмінно лягає і на сюжети біографій авторів і на літературний побут.

Це, мабуть, можливе лише в Україні: прозаїк такого рівня, як Роман Андріяшик, навіть здобувшися на офіційне визнання в формі Шевченківської премії, не став справді відомим поза наближеними до літературних кіл. Факт, який вимагає докладного аналізу. Тільки звуженою сферою функціонування української мови в Україні все не поясниш. Одне абсолютно незаперечне: немає в нас багатьох компонентів того, що називається літературною індустрією, яка творить імена, формує громадську думку про літературні твори і, ясна річ, сприяє продажу книги. Все це тісно взаємпопов’язані речі, відсутність однієї з таких ланок негативно впливає на спроби творення письменницької репутації, а також на саме буття книги.

За таких умов абсолютно неможлива поява бестселерів, оскільки бестселери — це тріумф книжкової торгівлі, саме її показниками вимірюється успіх чи неуспіх твору в покупця. Звичайно, бувають випадки, коли визначні або навіть програмові для всієї світової літератури книги, як, скажімо, романи Марселя Пруста, Джеймса Джойса або Франца Кафки, не мали абсолютно ніякого розголосу й довго лишалися для літературної громадськості цілковито непоміченими, однак такі твори, що стають обов’язковою лектурою літературознавців, університетських професорів і снобів, майже ніколи не мають справді широкої популярності. Вони здебільшого значно важливіші для літератури, ніж для звичайного читача. Вони збагачують літературу досвідом важливих художніх експериментів, авторів цих книг можна назвати письменниками для письменників, їхні твори стають святими коровами чи фетишами світової літератури, проте не робляться найчитабельнішими книгами загалу. Йому треба щось менш елітарне, бодай позірно зрозуміліше.

Але справжня читабельність і «касовий успіх», хоч як не бажають того визнати сноби, можуть бути супутниками не тільки легковажного чтива на взір так званих дамських чи кримінальних романів. Згадаймо тут хоча б «Сто років самотності» Г.Г. Маркеса, «Капітани пісків», «Лавку чудес» Жоржі Амаду. Візьмімо до уваги й таку характерну подробицю в романі «Ім’я Троянди» Умберто Еко. Автор послідовно використовує в творі чи не всі прийоми масової белетристики. Він прагне «обманути» читача: не такий, мовляв, це серйозний твір, ось у ньому є ті сюжетні повороти й сцени, які бувають у сентиментальних чи детективних романах. І він має того численного читача, на якого, здавалося б, ніколи не міг розраховувати автор такого серйозного філософською й мистецькою проблематикою твору.

… Днями зустрів приятеля-«постмодерніста». Кажу йому, що неймовірно важко було мені продиратися крізь хащі слів у його романі. Він образився: «А я пишу тільки для себе, мені подобається».

Попили кави. Мій «постмодерніст» замрівся: «Не завадило б премію одержати за цей роман. До речі, знайди мені спонсора, щоб допоміг видати…». Я ж йому відповідаю: «А навіщо цей роман комусь? Ти ж пишеш тільки для себе, сам і читай…»

Він вагався: образитися йому чи ні? І тут ми почули з радіоприймача в кав’ярні повідомлення про нові державні, президентські й церковні ордени, які знайшли своїх щасливих володарів. Мабуть, ми обидва синхронно (з гордістю чи без гордості — це не має значення) подумали про те, що живемо в епоху бурхливого орденопаду, що вкриває Україну, як осіннє листя. Ніяких економічних здобутків немає. Тільки ордени світять сліпучо на нашому небосхилі. І за ними вже вишикувалися легіони орденоносців.

Як тут не вибачити колезі його полум’яного бажання одержати літературну премію навіть за твір, написаний тільки — тільки-тільки? — для себе?! У дорослих — свої іграшки. І вони їх люблять не менше, ніж діти.

Михайло Слабошпицький
«Україна», 1999 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.