Я дуже довго читала цю книжку, майже два тижні. І не тільки через її солідний обсяг – понад шістсот сторінок. Текст цього твору настільки щільний і густий, що його неможливо легко проковтнути. Навпаки, для розуміння прочитаного деякі абзаци доводилося перечитувати по кілька разів. Але я пройшла цей шлях і зараз можу розповісти про свої враження від роману Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару», який минулого року вийшов у Видавництво “Комора”.
Сюжет роману обертається навколо трагічних подій кінця ХХ століття в Ефіопії – війни та штучного голоду. Історія Ефіопії сягає давніх часів ще від Аксумського царства, яке на початку нашої ери було могутньою державою, однією з перших у світі, яка прийняла християнство за офіційну релігію. Далі було багато важливого й цікавого, але зупинюсь на подіях ХХ століття, які мають безпосередній стосунок до описаного в романі. У 1935 році Італія розпочала італо-ефіопську війну і через рік проголосила створення Італійської Східної Африки, яка включала Ефіопію, Еритрею та Сомалі.
Під час Другої світової війни ефіопський монарх у вигнанні Хайле Селассіє звернувся до Ліги Націй за допомогою у боротьбі з італійською окупацією. І в 1940-1941 роках британські 
війська разом з ефіопськими партизанами звільнили Ефіопію від італійців. У 1941 році Хайле Селассіє повернувся до Аддис-Абеби та відновив свій статус керівника держави. Після війни, у 1950 році, ООН ухвалила рішення створити федерацію між Еритреєю та Ефіопією.
Однак 1962 року Хайле Селассіє анексував Еритрею, скасувавши її автономний статус, що призвело до початку збройної боротьби за незалежність. Еритрейці розпочали партизанську війну проти ефіопської армії. Та у 1974 році в Ефіопії стався військовий переворот і до влади прийшла марксистська військова хунта на чолі з Менгісту Хайле Маріамом. В Ефіопії почався червоний терор, тисячі людей були вбиті, заарештовані або зникли безвісти. Репресії включали масові страти, тортури та переслідування опозиції. Як розумієте, все відбулося за сприяння і підтримки СРСР, який мав у цьому свій політичний інтерес.
На тлі цього ще більше загострилася боротьба еритрейців за свою свободу. Громадянська війна значно ускладнила ситуацію з продовольством і в середині 80-х років в країні почався голод. Центральний уряд Ефіопії проводив політику, яка включала блокаду районів, контрольованих повстанцями, що додатково погіршувало доступ до продовольства. Їжа стала зброєю.
Ця гуманітарна катастрофа привернула увагу всього світу. Багато міжнародних організацій розпочали масштабні кампанії з надання продовольчої та медичної допомоги. Зрозуміло, що і Радянський Союз, який мав свої політичні інтереси в Ефіопії та активно надавав режиму Менгісту військову допомогу, долучився до цього процесу. До Ефіопії з СРСР потягнулися каравани з продовольством. А ще туди відряджалися люди, які мали здійснювати логістику наданої допомоги. Одним з учасників цієї місії був випускник КДУ, перекладач Сергій Сингаївський, який став свідком небувалого голоду, спричиненого «соціалістичними перетвореннями» і війною режиму проти борців за незалежність Еритреї. Через кілька десятиліть потому, на основі побаченого, пережитого та переосмисленого, він написав обʼємний, глибокий, насичений деталями роман про ці, маловідомі широкому загалу, події.
Головний герой роману – двадцятисемирічний перекладач Андрій Волинський. Він підписав контракт на службу в Ефіопії задля того, аби заробити на омріяну квартиру в Києві, де з молодою дружиною Катериною планує звести родинне гніздо. Надворі 1984 рік, Радянський Союз переживає часи владної турбулентності, один за одним змінюються керівники держави, в повітрі вже відчуваються легкі нотки запаху свободи, але до справжніх революційних змін ще добрих пів десятиліття. Андрій начебто має цивільний статус у цій місії, але, прибувши на місце служби, розуміє, що насправді тут все підпорядковане військовим і його робота теж буде тісно повʼязана з обмеженим контингентом радянських збройних сил у цій африканській країні.
Основою роману став щоденник Андрія, в якому він детально описує все, що відбувається на його очах та свої думки щодо побаченого. Його розривають внутрішні суперечності й згодом він усвідомлює всю цинічність та жорстокість дій, як ефіопської влади, так і свого безпосереднього керівництва. Але все це є тлом, на якому розгортається його особиста життєва драма. Несподіване кохання кардинально змінює життя Андрія та змушує дивитися на світ іншими очима.
Паралельно з описом ефіопських подій автор розгортає іншу сюжетну лінію. Її дія відбувається в Києві у 2012 році. Основний герой цієї лінії Микита Нефьодов, молодий і перспективний дизайнер, представник так званої «золотої молоді». Його батько – колишній військовий розвідник з великими можливостями та звʼязками, тож двадцятип’ятирічний хлопець має все, про що лише можна мріяти: квартиру-студію у центрі столиці, престижну машину, щедрих замовників. Але життя не завжди лагідне й безхмарне. Після важкої онкології помирає мати Микити. Згодом, перебираючи мамині речі, хлопець знаходить зошит із записами, зробленими невідомим йому чоловіком у вісімдесятих роках в Ефіопії та фотослайди, що ілюструють описане. Ця знахідка спонукає Микиту до приватного розслідування та змушує багато чого зрозуміти й переосмислити. А ще вона відкрила скриньку Пандори з ланцюжком незворотних подій.
Як вже казала, читання цього роману далось мені нелегко. Особливо на початку. Опис подій, стилізований під щоденник Андрія Волинського, був дуже важким для сприйняття. Там багато деталей перемішаних з роздумами, які інколи перескакують в минуле, а потім знов несподівано повертаються до опису ефіопських подій. А ще там дуже багато описів особливостей служби, життя та побуту різних підрозділів радянських військ, з якими доводилося співпрацювати Андрієві. Читати такий стиль непросто, але його необхідність є логічною. Все викладено саме так, як писала б свої «шляхові нотатки» реальна людина в схожих обставинах. Тож використання такого прийому надає твору реалістичності. Основний текст, який ведеться від третьої особи, читати значно простіше. Але це теж не надто легке читання. Адже опис тих страшних подій, що супроводжувалися страхом, голодом, насиллям та смертю, не може не викликати гнітючих емоцій. Але така вже тема цієї книжки.
Конфлікт між Ефіопією та Еритреєю дуже нагадує екзистенційне протистояння українців зі своїми вічними заклятими «братами». Виходячи за часові межі подій роману, мушу сказати, що у 1991 році еритрейські повстанці таки здобули перемогу. Офіційно Еритрея стала незалежною державою, але відносини з Ефіопією залишилися напруженими, що призвело до нової війни у 1998-2000 роках. Пострадянські війська знову стали учасниками цього конфлікту. Але на цей раз за ефіопів воювали російські льотчики на Су-27, а українські пілоти на Міг-29 були на стороні еритрейців. Очевидно, саме ці події можна вважати символічним початком відліку російсько-української війни.
Сергій Сингаївський написав дуже потужний, цікавий та пізнавальний твір. Важливість його для розуміння історичних процесів, усвідомлення політичних впливів та інструментів примусу, важко переоцінити. З одного боку це роман, літературна вигадка, але з іншого — реальні історичні свідчення очевидця подій. І в цьому величезна сила цього фундаментального твору.
Якийсь особливий символізм є в тому, що нащадок тих, хто помирав з голоду посеред родючих українських чорноземів став безпосереднім свідком штучного голоду в Ефіопії, який створили послідовники тих, хто влаштував його тоді в Україні. Якесь пекельне замкнене коло, яке неодмінно треба розірвати. Бо, як сказав герой роману «Дорога на Асмару», коли після злочину не настає кара, світ втрачає свою справжність. І це беззаперечна істина!
Галина Новосад
