Дорогі українці, вітаю всіх нас із дуже молодим, але безцінним (сакральним) Днем Писемності та Мови. Це свято насправді молоде. Аж зелене. Народжене вже у незалежній Україні.Тішуся, що воно пішло у життя. Що воно зародилося, вижило при важких пологах і таки зіпнулося на ноги. Хоча у нього з’явилося не лише багато няньок, опікунів, а навіть і тих, хто на позір претендує на «біологічних батьків».
Тож почуйте всі і передайте далі. Не телевізія і не радіо породило це свято, на якому благополучно ухоркали прекрасний канал «Культура», де працювали високопрофесійні ведучі, інтелектуали, моральні авторитети і дуже харизматичні люди, передачі яких чекала і поринала у світ емоцій, поінформованості і просто насолоди.
Я ось уже кілька років поспіль спостерігаю, як у переддень цього свята з’являються його “автори”, і так ревно про це говорять, що коли б я була африканкою чи жила на іншому кінці планети, то подумала б, що саме ось цей ревний балакун і започаткував цей сакральний день.
Ні разу не прозвучало: хто за цим стоїть і хто започаткував його. Звідки воно взялося, як і хто його породив? Тож нагадую всім, щоб всі це знали, бо бачу Україна впала в амнезію щодо цього свята. Не ті , що щебечуть навколо цієї події, причетні до цього, а лише Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. А точніше — Павло Мовчан, генератор багатьох просвітянських ідей, задумів і звершень. Колишній депутат ВР трьох скликань створив цей день пошанування писемності і Мови.
А було це десь у 90-х роках. Я тоді працювала в “Просвіті”. Павло Михайлович прибіг в обід із засідання ВР, покликав мене і сказав: «Є в мене думка започаткувати День писемності. Подумай який обрати для цього день». Я не довго думала і зупинилася на дні поминання Нестора-Літописція (9-те листопала). Його день, письменника, історика, ченця-молільника Києво-Печерського монастиря, який у сімнадцять літ прийшов до обителі. Там він став письменником-агіографом, істориком, там покояться мощі Преблаженного. Його “Повість минулих літ” не просто моя настольна книга, а живодайне джерело.
Павло Мовчан довго пробивав дорогу цьому дитяті. Але таки це свято утвердилося на державному рівні. Тож це Павло Михайлович — батько, баба-пупорізка, хрещений і мати годувальниця цього жаданого дитяти. Цього геніального проекту (одного з найзнаменніших за час Незалежності). Я всі роки ревно стежу і слухаю всіх, хто гомонить про це свято, яке з чиєїсь руки і розуму стало ще й святом Мови. І в цей деньукраїнці ще й перевіряють себе на знання Мови. Серед тих, хто долучився до цього свята, багато людей гідних і талановитих. Але за всі ці роки жоден сірко не гавкнув, хто за цим стоїть.
Класика нашого буття! Одні будують, рвуть жили, а інші пожинають. Це з вуст Павла Мовчана вперше прозвучало: ”Помісна православна українська церква”. Я вела в “Просвіті” питання духовності. Ми провели десятки “круглих столів”. Я телефонувала по всіх церквах. Приходили на ці зібрання навіть мусульмани і євреї. Єдині не приходили — ви здогадуєтеся хто. Щоразу телефонувала у їхню канцелярію, віталася: ”Слава Ісусу Христу”. Гробове мовчання. А тоді неохоче звучало: “Спасі, господі”. ”Вам це не загрожує — злорадствувала я, — вперше чую християн, які не хочуть славити Сина Божого. Чи ви не християни?” “Спасі, Господі” — і відключення. Тож на рахунку “Просвіти” безліч тих джерел і потічків, які вливалися у виборювання нашої Незалежності.
Зачудуванная нашими людьми — звична в мене тема. Не знаю, чи є такий різновид корупції, як духовна, але було кілька корупціонерів, які нахабно крали мою “Молитву до мови”. Один бідовий режисер лише міняв “Мово” на — “пісне”, озвучуючи це на сцені (був виступ українського колективу з Польщі). А я сиділа в залі і поривалася до нього, а Емма Бабчук гамувала моє обурення. Був і священик з діаспори, який видав мій текст за свій…
Словом, ми народ творчий. Ось і ця подія з цієї ж серії. Тижнів два тому мої друзі переслали мені на месенжер ораторію Івана Карабиця “Молитва Катерини”. Це моя «Молитва до убієнних голодом». Бажаючі можуть послухати і подивитися її в Ютюбі. Це був Киїфест–95. Тема — Голодомор. Карабиць написав ораторію, імпреза була в оперному театрі. Я читала текст молитви, а діти школи мистецтв різного віку були задіяні в театралізованих сценах.
І от 2019-го — знову ж річниця Голодомору. Вже інші люди, режисери та музиканти були задіяні в цю ж таки мою болючу молитву, яку я сама ридаючи читаю. Текст читала Ніна Матвієнко. Читала прекрасно. Я привела своїх доньок, сестру, запросила друзів. Люди поруч мене схлипували. А коли підлітки винесли на руках малюків, то в залі чулися ридання. Ридала і я, плакали мої доньки. Дійство було успішне. В кінці глядачі-слухачі довго стояли мовчки. Не плескали, витирали сльози. Диригент кілька разів вклонився скрипалеві, що вів сольну партію. Режисер вклонився Ніні. І жодним словом не згадали мене. (Я сиділа в першому ряду).
Лише Ніна приклала руку до грудей і, опустившись на одне коліно, вклонилася мені. Тобто, ніхто навіть на мить не подумав про просту річ: хто, чия творчість, чий дух, розтерзане і непересічне слово і розпач-біль зібрав їх в цій залі. І чого так щиро плакали глядачі і так самовіддано грав оркестр і талановито грали трагічні сценки юні актори…
Отак ми вміємо. Не знаю як це назвати, але немає в цьому інтелігентності, толерантності і зовсім відсутня культура, хоча це був культурний захід. Допускаю, що хтось і якийсь гонорар одержав за це дійство. Такі ми нині є. Я не впорядкувала свої авторські права. Тому й вийшло, що така Молитва впала з неба від убієнних голодом. Як там вчив давньогрецький філософ Луцій Аннет Сенека: ”Вік живи, вік учись, як слід жити”.
Я дуже рада, що започаткований просвітянами День Писемності став ще й днем рідної Мови, яку я також все життя відмолюю. Кілька крапель і моєї творчої енергії є в цьому святі.
Бо ж, кажуть: люби, Боже, правду. Народними стали пісні, у яких був і поет, і той, що створив мелодію. Виходить, і у цього свята щось на цей кшталт є. Мовчан ні разу не озвався і не заявляв про своє прабатьківство (читала в Люби Голоти про цей день, започаткований “Просвітою”. Вона досить чітко розставила всі акценти). Для цього Бог і посилає таких потужних (це про Мовчана) особистостей до загалу. Ось тільки треба вчасно про це озвучувати.
Українці здебільшого поціновують своїх найкращих синів і доньок, коли вже все переходить у спогади і запізніле поцінування. Тож побажаємо Павлу Мовчану бути автором ще багатьох сакральних задумів, потрібних народу й Україні. А ще — здоров’я! І нехай у його родоводі буде не лише Адам, а і Єва та й Нестор-Літописець, і нехай два потужні творчі джерела (Павла–Люби) животворять у нащадках. А я всіх просвітян, зокрема Павла та Любу Голоту, Галю Дацюк, Георгія Філіпчука, Євгена Букета і всіх сущих і колишніх просвітян, що знають про це те, що я тут повідала, вітаю з цим гарним молодим, як раннє зело, святом!
Нехай вруниться, росте, виростає і дарує квіт і плід нашому народові. І нехай наші нащадки говоритимуть про нього, як ми про “Повість минулих літ”. Тож всіх вас вітаю, українці, друзі. І себе вітаю. І Нестора Літописця вітаю, бо він та стариця, те предревнє русло потужної ріки, з якої веслує наша древня історія, наше Слово, наш Літопис і наш письменницький дар.
Катерина Мотрич
