«Час класти своє кохання на вівтар. Бо вже осінь прийшла у мій сад», — подумав Вася і пішов у лазню на вулиці Турецькій. Була субота. Хороша думка ніколи не може бути поганою. Культура відвідування громадської лазні вже, звісно, не та. Вона інша. Але в легендарній чернівецькій лазні все було як колись.
Не було тільки віри в комунізм. А відтак і гобелену «Маркс і Енгельс у сауні з фінськими лижницями обговорюють додаткову вартість».
Вася добре попарився, випив міцного чаю, а не пива, як було колись, і пішов гуляти площею. Причому хто така Роза, погруддя якої височить тут кілька років, він не знав. Тому звично плюнувши у ніби-то турецьку криницю, Вася пішов сходами нагору.
От нема чим тепер зайнятися після лазні людям середнього віку без вищої освіти. Та й з освітою — нема. Раніше він весело провів би суботу у медвитверезнику, а нині нема що робити…
Того дня Васю бачили в двох бібліотеках, у ляльковому театрі, біля памʼятника Воробкевичу, у костелі та в музеї під відкритим небом, де він слухав поетів, знявши кашкет.
Що й казати — одноманітність, сіра і буденна. Тої суботи Вася побив свій рекорд з кількості прожитих днів.
Попереду
Не встигнеш озирнутися як все знову попереду. Але якщо ти думаєш що тобою цікавляться іноземні розвідки чи нобелівський комітет, то ти помиляєшся. Навіть парламентська асамблея ради Європи не в курсі про твоє існування. Тобою максимум хто може цікавитися – це чернівецький водоканал, бо ти не доплачуєш за воду і занадто часто миєшся.
Але якщо суворі мужики з вулиці Комунальників раніше тобі дзвонили і нагадували про якісь астрономічні суми, які ти винен, то нині й вони вже мовчать. Ти нікому не потрібен. Нікому!
Можеш бути лише тимчасово потрібним людині, яка стоїть за тобою в черзі чи одинокому як карпатський вовк контролеру у громадському транспорті. І не треба ображатися. Продовжуй думати про свою потрібність. Мені все одно що ти про мене думаєш. Мене тішить те, що ти думати навчився.
По-третє
Не хочу жити в Мадриді. По-перше, іспанської не знаю. По-друге, на роботу далеко їздити. Хочу жити в Чернівцях — і мову місцеву знаю, і на роботу близенько. Не хочу білявку. По-перше, вони одразу кидаються в вічі, по-друге, з них постійно насміхаються і глузують.
Хочу брюнетку. Вони, по-перше, не такі легковажні. По-друге, їх здається більше. От Джина Лоллобриджида, наприклад. Чи Софі Лорен.
Не хочу слухати Rolling stones. Вони, по-перше, співають англійською, а, по-друге, старі занадто. Хочу слухати Степана Гігу. Він, по-перше, хоч і старий, але, по-друге, співає правильно.
Не хочу вчитися вишивати хрестиком, як Микола Шкрібляк. По-перше, це тепер не модно. По-друге, треба довго сидіти, а мене тягне в танок. Не хочу БМВ. По-перше, дорого, по-друге, вони однакові і можна довго шукати машину на парковці.
По-третє, опа! Хтось украв моє авто і тепер тіло в багажнику — не моя проблема!
Занадто
Це у розумних все просто. А у нас, замріяних, все складніше і непередбачуваніше. Розумний — поїв, помив тарілку і пішов займатися іншими розумними справами. А ми замислюємося: а чи те я їм, а чи так, а чи тоді? Розумний зробив справи і відпочиває – попиває віскарик чи грає в бадмінгтон для дорослих. А у нас, випускників шкіл вільних бухгалтерів, немає справ, тому ми не відпочиваємо, а застережливо думаємо як жити далі.
Розумний захотів одружитися — пішов і одружився, наробив дітей і більш-менш щасливий. А ми, люди з глибоким аграрним менталітетом, думаємо… «Не можна сказати, що ти негарна. Ти по своєму гарнюсенька. Я ж просто приємний, такий, що приваблює. Правда, не на довго. Тому нам буде про що побалакати. Але потім».
О! Ми відкладаємо життя на потім. Занадто багато думаємо. В Чернівцях занадто багато — завжди занадто пізно.
Жарт
Кажеш любиш виглядати красиво? А виглядаєш дешево. Треба, люба, займатися самовдосконаленням, щоб відрізняти свої бажання від стереотипів споживання, навʼязаних суспільством. Хто сказав що Гуччі це те, до чого слід тягнутися? Це все одно, що пити горілку лише тому, що любиш солені огірки.
Чому ти купляєш псевдобрендові речі у секонд-хендових крамницях районних центрів? А коли тобі про це кажуть ти отримуєш несподіване діалектичне фіаско. Жодна іноземна мова так і не змогла оволодіти тобою і тебе дурять.
Бо ти хочеш виглядати красиво, але не знаєш, що таке краса. Ти одягаєшся як дівчата з реклами будинків розпусти. А треба лише бути собою.
Це все, звісно, жарт. Роби що хочеш. Але жарт в Чернівцях повинен бути, як казав один прийомщик склотари з вулиці Худякова, наче нижня білизна. Легкий, прозорий і короткий. І бажано свіжий.
Ностальгія
Кажуть осінь час ностальгії. В Чернівцях ностальгія — це коли хочеться повернутися, а немає куди. Тому у мене ніякої ностальгії немає. Лиш гостре небажання озиратися. Все, що було там, позаду — вже нецікаве. Воно відбулось та й годі.
Набагато цікавіше ностальгувати за майбутнім, споживати відчуття, націлені вперед. Ті, хто постійно кажуть, що все буде добре, впевнені – ти не доживеш до того часу, аби перевірити. А я хочу перевірити — як воно буде добре.
Один раз вже ми перевіряли. Памʼятаєте: «товариш лектор, а чи буде любов при комунізмі? Не буде грошей, не буде й кохання!». Справдилося. Гроші є, хоча мало, тому кохання також є. Правда комунізму немає. Але це не біда. Ми за ним не ностальгуємо. Краще пізно, ніж як тоді.
Володимир Килинич
