155 років від дня народження минуло Михайлові Коцюбинському. Наприкінці вересня був у хаті, де він народився. А нині, перечитуючи, натрапив:
«Великого вражіння смерть Коцюбинського не зробила. Не більше як півгодини після похорону публіка преспокійно пішла дальше святкувати, по дорозі пила квас від спраги, молодь гуртками розійшлася гуляти. Такий гарний був день… Весна казала людям того ж самого дня забути, що вони були на похоронах українського письменника. Так само і ціле українське громадянство не дуже схвилювалося після втрати Коцюбинського. Кілька делегатів товариств, вінки, відтак телеграми від окремих людей та інституцій, але те все, як звичайно. Відтак прийшли на чергу інші справи… Я, очевидно, не хочу нічого злого сказати про нашу публіку та про які-небудь ненормальні її відносини до Коцюбинського. Навпаки — все було нормально»;
«Широка публіка не тямить вартости коштовних каменів: їй давай мішками мідяну монету — тоді вона буде бити в долоні»;
«Українська публіка для того лише, аби по смерти своїх великих людей хвалитися ними і мала аргумент на свою культурну дозрілість».
(Микола Євшан. Над свіжою могилою. 1913)
***
Все нормально: вчора, нині, і завтра буде нормально. Пам’ятаю, на похороні Тараса Мельничука, коли гріб, нарешті, опустили в могилу і почали відлунювати в березневому сніговому небі удари землі по кришці труни, декілька молодих літератів, метрів десь за двадцять від ями, сміялися від розказаного кимось анекдоту.
Все нормально.
Так і має бути. Але щось мене в тому всьому нормальному дратує. Напевне, забагато читаю…
Євген Баран
